§ 4. Державно-правові погляди діячів Центральної Ради.

Українська політична думка соціалістичного напрямку була широко представлена в програмах різноманітних політичних партій початку ХХ ст. У 1917 році, внаслідок революційних подій в Росії, представники українських лівих партій об’єдналися в Українську Центральну Раду, що задекларувала себе представницьким органом всього українського народу.

Михайло Грушевський (1866-1934)^[129] визначав державу як «суверен­ний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами за­довольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі по­ступового розвою громадянства». Під правом він розумів єдність норм, що виражають соціальну солідарність об’єднаних в націю людей. Воно гаранту­ється усією сумою соціально-психологічних сил у громадянському суспільс­тві. Примус є різновидом таких гарантій. М.Грушевський обґрунтовував не­обхідність розробки «виробничого права», «комунального права», що закріп­ляли б соціально-економічні права особистості. Наголошував на тому, що «права мають відповідати обов’язкам, а обов’язки - правам». Принцип «до­зволено все, що не заборонено» вважав ознакою демократичного суспільства.

В питаннях української державності обстоював ідею безкласовості українського народу, що полягала в уявленні про існування безкласового народу-трудівника, для якого мета національного визволення полягає в соціальному розкріпаченні, а не здобутті державної незалежності. Як зазна­чав Грушевський, український народ потребує «...можливості вільно влаш­товувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, усього того, що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістський лад держави».

Ідеалом державного устрою для М.Грушевського є федерація, як най­більш досконалий спосіб поєднання державного союзу із інтересами вільного національного розвитку, але першим кроком до цього мало бути здійснення принципу національно-територіальної автономії. Відповідно до цього прин­ципу, територія з переважним українським населенням повинна бути виділе­на з існуючих адміністративних одиниць і поруч з створенням на широких демократичних засадах органів місцевого самоврядування, одержати загальні органи обласного законодавства та самоуправління, керовані представниць­ким органом - українським сеймом, що обирається загальним, рівним, пря­мим і таємним голосуванням.

Війна Радянської Росії з УНР спонукала Грушевського до прийняття ідеї самостійної української держави. Визнаючи, що на відміну від Заходу чи Росії, провідною силою соціалістичної революції в Україні є не пролетаріат, а селянство, він покладає на нього історичну місію «репрезентувати Українську Народну Республіку... перед світом — єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу.». Майбутня держава має стати федерацією земель - сполученими штатами України. Зорганізована на широких самоврядних принципах, в ній всю повноту влади будуть мати місцеві громади, які делегують центральним органам влади лише ті повноваження, які мають значення для всіх земель (оборона, зовнішні справи тощо). І лише після перетворення України на фе­деративну республіку може йти мова про її входження до загальноєвропейського чи світового союзу. Союз же с Росією можливий ли­ше за умов рівноправності та демократичності останньої.

Однією з найвпливовіших постатей української соціал-демократії та діячів Центральної Ради був Володимир Винниченко (1880-1951)^[130].

В діяльності Центральної ради він розрізняв період революційної організації державності і морально-правової влади та період юридично- правової державності. Якщо перший етап не виходив поза межи гасла автономії України у складі російської федерації та відповідав інтересам соціалістичної революції, то другий, позначений набуттям ознак державного суверенітету є відходом від шляху соціалізму та розривом з принципом інтернаціоналізму. «Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державності, вказував Винниченко, так з того моменту й почалось забування дійсної сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження». Українські соціалісти, вважав він, повинні зрозуміти свою головну помилку — невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як "безбуржуазної" нації, національне визволення неможливе без соціального. На думку письменника, «тою гармонізуючою лінією, яка об’єднує і національне з соціальним, і при­водити людину до єдності думки й акції» може стати комуністична ідеологія.

Перебуваючи в еміграції, Винниченко критично переосмислює більшовицький досвід та приходить до формування націонал- комуністичної концепції колектократії. ЇЇ призначення полягає у наповненні соціалістичних ідей, присвоєних більшовиками, дійсним соціальним смислом. Кожна нація, як будь-яка жива істота, має на меті збе­регти своє життя та забезпечити власний розвиток. Найкращим способом для цього є державна незалежність: «нація без держави є покалічений організм». Втім, для українського народу стоїть питання не створення власної держави, а «визволення» вже існуючої - УРСР, яка є окупованою, але фактом свого існування вже стверджує суверенність українського народу. Визволення України можливе, коли в боротьбу включаться широкі маси українців через поєднання вимоги національної свободи із свободою соціально-економічною.

Для М. Туган-Барановського (1865-1919)^[131] соціальним ідеалом є якомога повна свобода людини не залежно від її стану і статусу. Оскільки без вимоги абсолютної цінності людської особистості, всі демократичні вимоги пере­творюються на пусті декларації. Недостатньо всіх оголосити рівноправними - потрібно їх такими зробити, забезпечити можливість реально використову­вати проголошені права. Але доки одні класи суспільства експлуатують інші, доти фактичного рівноправ’я не буде досягнуто.

Соціалізм майбутнього має бути заснованим на демократичних засадах, де «люди влади стануть не володарями, а виконавцями волі», слугами народу» і «будуть знаходитися під постійним контролем вільного народу, де буде вик­лючене гноблення особистості». Соціалістичну державу та її економіку вче­ний пов’язував із кооперацією, в якій бачив вищу, у порівнянні з капіталізмом, форму соціально-господарської організації. Разом з тим, «капіталізм ('... суворою, але необхідною школою людства», з якого необхідно вирости через насичення капіталістичних стосунків соціальним змістом, через «вростання» соціалістичної системи в капіталістичну.

Теоретики українського соціалізму, виходячи з ідеї про безкласовість української нації, висували на перше місце ідеї соціально-економічної визво­лення, нехтуючи питаннями державного будівництва. Ідеалом їх держав­ницьких стремлінь була автономія України у складі соціалістичної російській федерації. Перехід на позиції державної незалежності мав вимушений харак­тер, і відбувався тоді, коли сама державність вже втрачалася. Водночас, вчення М.Грушевського про солідаризм, В.Винниченка про колектократію та моральну політику та М.Туган-Барановського про цінність особистості та соціальну державу і досі є актуальними та затребуваними.

Таким чином, перші десятиліття ХХ ст. характеризуються широким політичним спектром теоретичних розробок майбутнього державно­правового статусу України. Жоден із цих напрямків в умовах розчленування України поміж тоталітарним СРСР та його авторитарними сусідами не мав близьких перспектив свого втілення. Але всі вони, так чи інакше, спричини­лися до конституювання беззаперечного права української нації на самови­значення, спонукали до боротьби за свої національні та громадянські права, побудови справедливого суспільного та політичного ладу заснованого на поєднанні особистих та національних інтересів.