§3. Історична школа права.

Ця школа права стиала впливовим напрямком в німецькій юриспруде­нції першої половини ХІХ ст., помітною подією у розвитку європейської юридичної науки.

Звернення до історії права не було випадковим.

Вони доводили, що немає природного права, а є лише позитивне пра­во, яке має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право - історична спадщина народу, яке не може і не повинно довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, прийнятий або скасовуваний державою, а правовий звичай, що виражає дух народу.

Професор Геттингенського університету Густав Гуго (1764-1844)^[77] у своєму «Підручнику природного права як філософії позитивного права» і особливо в «Підручнику з курсу цивілістики» заперечував основні поло­ження природного права, відкидає концепцію суспільного договору. По- перше, вважав: таких договорів ніколи не було, усі держави виникали і змі­нювалися по-різному. По-друге, на його думку, суспільний договір практич­но неможливий - мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підпорядкування установам і особам, про які вони су­дити ще не можуть. По-третє, концепція суспільного договору шкідлива - ні­яка влада не буде міцною, якщо обов'язок коритися виникає тільки з догово­ру.

Право - не тільки встановлення держави. Кожне людське співтоварис­тво має свої власні правові норми, писав Гуго, більша частина яких «виникла стихійно подібно до того, як виникли мова і вдачі цього народу», чи правила гри. Люди, які живуть у суспільстві, звикли вважати справедливим, правомі­рним одне і те ж. Історично усталений звичай, норми звичаєвого права - іс­тинне джерело права. З поширенням освіти до природно виниклих правових норм додалося ще одне джерело - правосвідомість юристів, книги яких на­род одержав можливість читати. Закон же - довільне повеління влади. Коде­кси - «це не закон», а зібрання предписань властей. Тому безліч законів і до­говорів ніколи не виконуються. Скільки разів в Геттенгені влада переймено­вувала вулиці, але всі їх звично називали і називають по-старому. Людям краще не втручатися в хід часу, триматися здавна заведених порядків і звича­їв.

Концепція права Гуго фактично була апологією феодального звичаєво­го права, що збереглося в Німеччині. Він обґрунтовував право держави пе­решкоджати всяким нововведенням під впливом Французької революції, об­межувати свободу думки й інші свободи в ім'я загального блага і правопо­рядку.

Правові погляди Гуго розвивав і доповнював професор Берлінського університету Фрідріх фон Савіньї (1779-1861) ^[78], відомий своїми працями з цивілістики і римського права. У брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» (1814 р.) він не підтримав ідею створення в найкоротший термін Цивільного кодексу Німеччини, що базувався б на тих же раціональних началах, що і французький Кодекс 1804р., назвавши саму ідею антинаціональною і безпідставною. Не заперечуючи можливості коди- фикації, зв'язував її зі створенням у Німеччині єдиної правової науки. Вважав помилковим думку, що право створюється законодавцем: воно не залежить від випадку чи сваволі.

Право всіх народів, стверджував Савіньї, складалося історично, так само, як і мова народу, його вдачі і політичний лад. Право - продукт народ­них переконань, з розвитком яких еволюціонує і право.

Учень і послідовник Савіньї Георг Пухта (1798-1846)^[79] критично оці­нював спроби природно-правової школи вивести все право з людського ро­зуму. «Філософи, що виводять право з розуму, знаходяться поза своїм пред­метом; вони... зовсім не доходять до поняття права...». Розвивав ідею свого вчителя про право як продукт історичного розвитку народу.

За вихідну точку осягнення права Пухта брав «духовну сторону люди- ни». Завдяки їй людина досягла свободи. Свобода людини - фундамент пра­ва. Виникнення природного, людського права і юридичних переконань він зв'язував з «народним духом» (“Уоікздеізї”) - безособовою і самобутньою свідомістю народу. Саме «народний дух» - ключове поняття в його правовій концепції. Вважати державу джерелом права - помилка. законодавець не створює право, а сприяє своїм законотворенням розкриттю «народного ду­ху».

Саморозвиток права росте з народного духу як рослина з зерна, - по­яснював Пухта. У своєму історичному розвитку право поступове викристалі­зовується в певні форми, правову систему. Первісною формою права стає звичай. З утворенням держави вираз загальної волі став зватися законом. Нарешті, та частина народного духу, що не виражена ясно звичаєм і законом, знаходить відображення в праві юристів, юридичній науці. Вони і розкри­вають юридичні положення, що лежать у глибині народного духу. Покликан­ня науки, юридичної літератури - забезпечити «вірне розуміння безпосеред­нього народного права і законів».

Таким чином, «право має історію», заявляв Пухта. Стадії і ритми роз­витку права збігаються з ходом еволюції народного життя. Тому безцільно штучно конструювати і пропонувати людям ту чи іншу придуману правову систему.

Традиції історичної школи права знайшли відображення в сучасних правових системах Німеччини, Швейцарії, що розглядають закон і звичай як два джерела права одного порядку.

Консервативна за своїми практично-політичними висновками, історич­на школа права проте поповнила теорію права плідними гіпотезами, цінними спостереженнями методологічного характеру, з якими наступні покоління правознавців не могли не рахуватись.

Однак найбільший вплив на розвиток вчень про право і державу спра­вили вчення Канта і Гегеля. Вчення Канта являє собою вищу ступінь у розви­тку західноєвропейської юридичної думки XVIII ст. У ньому були підняті та­кі кардинальні питання, як методологічні підстави наукової теорії права, мо­ральна обґрунтованість права, право як умова суспільного буття автономних і цінних за своєю сутністю особистостей, спосіб забезпечення рівної для всіх свободи. Не менш сильний вплив Канта на розвиток ідей правової держави. З позицій моралі і права він логічно вивів правовий взаємозв'язок особистості - суспільства - держави: моральна свобода, що складає сутність людини, вима­гає зовнішніх умов її реалізації, створюваних рівним для всіх правом, яке за­безпечує загальну свободу; з необхідності права випливає існування держави, що не має іншої мети, крім підтримки й охорони свободи і рівності людей. Верховенство права у взаєминах особистості і держави - шлях подолання по­літичного відчуження. Кантівський проект «вічного миру» сьогодні став умовою виживання людства.

Невичерпна і філософія Гегеля, при всій помірності його політичних поглядів. Проблему політичного відчуження він пропонує вирішувати право­вими засобами, методами політики в рамках правового громадянського сус­пільства, «розумної держави». У такій державі свобода досягає найвищого, належного їй права. І Кант, і Гегель, і Фіхте стверджували: свобода іманентна людській особистості, свобода - фундамент права. І хоча класики німецької філософії розходяться у вирішенні багатьох проблем, їх поєднує ідея свободи людини і людства, ненависть до рабства, сваволі, до феодального гніту, пова­га до законності, упевненість, що держава може і повинна стати розумною.