§ 2. Методологія історії вчень про державу і право
Методологія науки — це система принципів і методів повного та всебічного дослідження її предмету. Славетний англійський філософ XVII ст. Бекон порівнював метод пізнання з ліхтарем, що освітлює дорогу нічному подорожньому, а його сучасник — французький філософ Рене Декарт під методом розумів „точні й прості правила, суворе додержання яких без зайвої витрати розумових сил, але поступово та безперервно збільшуючи знання, сприяють тому, що розум досягає істинного пізнання всього, що йому під силу”.
Методологія історії вчень про державу і право — це система принципів і методів, за допомогою яких цією юридичною наукою досліджуються персоніфіковані державно-правові ідеї та цілісні вчення (доктрини, теорії), їх виникнення, історичний розвиток, зв'язки із сучасністю та суспільною практикою.Серед принципів науки історії вчень про державу і право важливе місце займає принцип історизму (опрацьований протягом понад двох століть рядом філософів та істориків (Дж. Віко, К. Маркс, М. Вебер, А. Тойнбі, О. Шпенґлер та ін.). Він має багато інтерпретацій, у цілому передбачає взаємну обумовленість часів — минулого, сьогодення та майбутнього. Реалізація цього принципу передбачає, зокрема, дослідження та інтерпретацію того чи іншого вчення про право та державу в контексті та з урахуванням історичних особливостей часу його походження й розвитку. Досліджуючи ту чи іншу юридичну доктрину, слід пам’ятати, що вона є продуктом свого часу (навіть якщо цей час випереджає), має своїх авторів, чию думку не можна об’єктивно дослідити без урахування їх історичного буття, перевірки державно-правовою практикою.
З принципом історизму пов’язаний інший важливий принцип наукового дослідження — принцип об'єктивності, або ідеологічної неупередженості. Його реалізація передбачає дослідження та інтерпретацію вчення таким, яким воно було замислено й опрацьовано його авторами, без нашаровування політичної та ідеологічної кон’юнктури й ідеологічних уподобань дослідника.
Серед методів вивчення історії вчень про державу і право розрізняють загальнонаукові й спеціальні.
Загальнонаукові методи застосовуються будь-якою наукою, переважно надаються їм філософією. До цих методів відносяться, зокрема, діалектичний, метафізичний, герменевтичний, логічний тощо.
Діалектичний метод відомий з давніх часів. Його провісником є давньогрецький філософ Геракліт Ефеський, який порівнював буття з річкою, в яку не можна увійти двічі, оскільки кожного разу вона є новою („усе тече, усе змінюється”). Систематичним дослідником цього методу є видатний німецький філософ XIX ст. Ґ. Геґель. Сутністю діалектичного методу стосовно історії вчень про державу і право є дослідження вчень у динаміці їх зміни та розвитку: від простих понять — до складних, від окремих думок та ідей — до цілісних теорій, від теорій окремих мислителів — до єдиних державно- правових учень, від теоретичного вчення — до його втілення в суспільну практику.
Метафізичний метод (опрацьований, зокрема, Р. Декартом) передбачає дослідження державно-правових ідей і цінностей в їх незмінюваності, споконвічності. Незважаючи на його певну наукову обмеженість, саме цей метод дозволяє, зокрема, зафіксувати незмінність і фундаментальність таких чеснот, як невідчужувані природні права людини, свобода, рівність, справедливість, обґрунтувати реальність і значущість однієї з найвпливовіших юридичних доктрин — теорії природного права.
Сутність герменевтичного методу (опрацьованого німецькими філософами В. Дільтеєм, Г. Ґадамером та ін.) стосовно історії вчень про державу і право полягає в дослідженні вчень засобами тлумачення першоджерел (творів мислителів). При цьому враховуються як їх буквальний зміст, так і історичні обставини створення, специфіка епохи, особистість світогляду автора тощо, тексти співвідносяться дослідниками із сучасними поняттями.
Загальним науковим методом є логічний, наданий наукою логікою (серед найвідоміших дослідників — Арістотель, В. Оккам, Ф. Бекон, Б. Рассел та ін.).
Він дозволяє здійснювати упорядкування й класифікацію ідей і теорій, об’єднувати їх у цілісні вчення про державу і право, знаходити в цих ученнях логіку розвитку ідей, суперечності й прогалини, виправляти й доповнювати їх. Важливими логічними прийомами є аналіз та синтез, індукція та дедукція, узагальнення, порівняння, аналогія, моделювання та ін.Важливе значення для дослідження державно-правових ідей є періодизація історії вчень про державу і право. При цьому можуть застосовуватися різні підходи, критерії. Так, на підставі формаційного підходу до типології держав (опрацьованого К. Марксом) історією вчень про державу і право послідовно розглядаються державно-правові ідеї античності, феодалізму, капіталізму, соціалізму, тобто Стародавнього світу, Середньовіччя, Нового й Новітнього часів. Альтернативою формаційного підходу до періодизації історії вчень про державу і право виступає методологія цивілізаційного підходу (А. Тойнбі, О. Шпенґлер, М. Я. Данилевський, Л. М. Гумільов, Ф. Бродель та ін.), за яким головною структурною одиницею процесу розвитку суспільства (й, відповідно, державно-правової думки) є цивілізація — індійська, китайська, римська, європейська та ін.. Цей підхід відводить пріоритетну роль у історичному процесі людському духовному та інтелектуальному факторам, що є вельми цінним для історії вчень про державу і право, оскільки узгоджується з її предметом.
Крім загальнонаукових, дослідники історії вчень про державу і право застосовують також спеціальні (притаманні, насамперед, саме цій науці) методи, серед яких виділяють історико-порівняльний, хронологічний, біографічний та ін.
Наведений перелік принципів і методів не є вичерпним. Методологія історії вчень про державу і право постійно поповнюється новими складовими, а існуючі принципи та методи коригуються й переосмислюються з урахуванням нових наукових досягнень як суспільних, так і точних наук.
Слід мати на увазі, що навчальна дисципліна „Історія вчень про державу і право” відрізняється від науки історії вчень про державу і право.
Навчальна дисципліна — це сукупність найважливіших усталених знань про відповідну науку, її головні досягнення. Отже, історія вчень про державу і право як навчальна дисципліна є сукупністю найважливіших усталених знань про державно-правові вчення, їх виникнення та історичний розвиток.Таким чином, метою цієї дисципліни є досягнення студентом юридичного вузу високого рівня загальної та спеціальної освіченості, правової культури, професійної правосвідомості, необхідних для задоволення потреб українського суспільства у високоосвічених професіоналах-правниках, виховання майбутнього юриста в умовах різноманіття ідеологічних і політичних течій, надання йому критеріїв для самостійного визначення прогресивних напрямів розвитку його суспільного буття.
Первинними й головними джерелами вивчення історії вчень про державу і право є першоджерела (або, щонайменше, витяги з них, зведені в антології та хрестоматії[1]), вторинними — енциклопедії, підручники[2], лекції викладачів.
Вивчення державно-правового вчення в межах навчального курсу передбачає знаходження та обґрунтування студентом відповідей на такі питання: 1) Час і місце виникнення (розвитку) вчення. Його головні представники (історико-біографічна довідка); 2) Зв’язок учення з конкретними історичними умовами, із специфікою епохи (історичний фон учення), пануючим або впливовим світоглядом (ідеологічний фон учення); 3) Теоретичне обґрунтування вчення, головні його ідеї щодо права й держави (зміст учення); 4) Програмні положення, що містяться в ученні, відображення інтересів певних соціальних груп (ідеологічна спрямованість учення); 5) Зв’язок учення із загальнолюдськими цінностями та ідеалами, вплив на їх формування (аксіологіч- не значення вчення); 6) Вплив учення на інші ідеї, доктрини, теорії й державно-правову практику за часів його виникнення, розвитку та сьогодення (інструментальна цінність учення). При цьому особливу увагу треба звертати на безпосередній або опосередкований вплив учення на практику державо- та правотворення в сучасній Українській державі; 7) Суб 'єктивна оцінка вчення — мотивоване визначення його як: (прогресивного чи реакційного; актуального або, навпаки, безнадійно застарілого; досконалого або, навпаки, поверхового, тощо).
Відповісти на ці питання — це й означає вивчити вчення й здійснити спробу надання йому власної незалежної оцінки.