§2. Основні напрямки політико-правових вчень у Росії: консерва­тизм, «охоронний лібералізм», «російський соціалізм».

Реформи 60-х рр. XIX ст., що розпочались в Росії носили непослідов­ний, половинчастий характер і незабаром змінилися контрреформами, реак­цією, що привело до ідейного протиборства консерваторів, лібералів і ради­калів.

Консервативний напрямок російської політико-правової думки про­довжував слідом за М. Карамзіним, вчений-юрист, обер-прокурор Синоду К.Победоносцев (1827-1907). Він називав «великою неправдою нашого ча­су» ідеї народовладдя і парламентаризму, відстоював непорушність самоде­ржавства, самобутність розвитку Росії. Пряме народовладдя внаслідок істо­ричного розвитку суспільства, росту чисельності народу і державної терито­рії неможливе. Представницька ж форма правління, на його думку, на практиці привела лише до того, що «люди перенесли на нову форму всі ко­лишні свої звички і схильності. Як колись, править ними особиста воля й ін­терес привілейованих осіб; тільки ця особиста воля здійснюється вже не в особі монарха, а в особі проводиря партії, і привілейоване положення нале­жить не рядовим аристократам, а пануючій в парламенті і правлінні більшос­ті».

Обер-прокурор справедливо критикує недосконалість сучасної йому парламентської системи, влучно критикує недоліки її механізму, виборного процесу («вибори - справа мистецтва»). Однак пороки представництва вва­жає непереборними, владу парламенту протиставляє монархії - «єдності розумної волі».

Письменник-слов'янофіл К.Леонтьєв (1831-1891) вважав, що для Росії однаково далекі як європейські ліберальні політичні і правові цінності, так і ідеї соціалізму і комунізму. Самобутність Росії він бачив у візантизмі. А «ві- зантизм у державі - значить Самодержавство». Він був сприйнятий і засвоє­ний тут «чистіше і безперешкодніше», ніж на Заході. «Візантизм, тобто Цер­ква і Цар, прямо чи побічно, але у всякому разі глибоко проникають у самі надра нашого суспільного організму». Відзвуки теорії «Москва - третій Рим» чутні й у категоричних узагальненнях публіциста: «Візантизм як система ві­зантійських ідей і інститутів, поєднуючись з нашими патріархальними, прос­тими началами, створила нашу велич; зраджуючи візантизму, ми погубимо Росію».

Таким чином, природу «російської державності Леонтьєв виводив з ві­зантійської і лише почасти європейської спадщини, а її силу бачив у церкві, самодержавстві і самобутності Росії. Він занепокоєний небезпекою змін з бо­ку «егалітарного і ліберального процесу», який прагне «привести всіх і вся до одного знаменника», «середньої людини, буржуа», пророкує появу особ­ливого, «нового соціалістичного феодалізму» у майбутньому.

Політичним консерватизмом вирізнялися і погляди іншого російського державника, журналіста і публіциста М.Каткова (1818-1887). Після польсь­кого повстання 1863 р. і особливо в 70-і рр. він підтримав курс на контрре- форми, критикував діяльність пореформених судів, земських установ тощо, протиставляв російську державність конституційним державам, доводив її переваги у законодавстві, визначенні прав, свобод і обов'язків громадян. Він виправдував урядову цензуру, відсутність політичних свобод у Росії. Ро­сійські піддані мають щось більш, ніж права політичні, вони мають політичні обов'язки. Загальний обов'язок піклуватись про користь престолу і Батьків­щини, на думку Каткова, - долг і покликання російського підданого. Це і є наша конституція, політичні гарантії.

Таким чином, політичні консерватори перед лицем ліберальних пере­творень у Західній Європі, лякаючись прийдешніх змін в країні, відстоювали непорушність укладу державного і громадянського життя, лакействували пе­ред царатом.

Ліберальна думка в Росії зароджувалася і розвивалася в постійному протиборстві і подоланні традицій самодержавної і кріпосницької сваволі, бюрократичної безвідповідальності, була спрямована на підтримку й обґрун­тування подальших реформ. Більшість ліберально налаштованих мислителів обґрунтовували перспективу створення в Росії конституційної монархії, гро­мадянського суспільства з повагою до права.

З позицій консервативного лібералізму аналізував розвиток держав­ного законодавства в Росії і Європі Олександр Градовський (1841-1889)^[109]. Правознавець дійшов висновку: головним завданням державознавства є ви­вчення не форми держави, а самої її діяльності.

Він вважав, що суспільні установлення укореняться і розів'ються тільки тоді, коли людська особистість буде забезпечена у своїх елементарних пра­вах. Росія повинна виходити у всіх сферах життя (у т.ч. у правовій) з розум­ного сполучення як нових, модерних, так і охоронних начал.

Позитивний зміст охоронного лібералізму найбільше повно розвинув у своїх працях з державного права і філософії права професор Московського

університету Борис Чичерін (1828-1904)^[110].

Вперше в російському державознавстві Чичерін проаналізував достоїн­ства й недоліки представницьких органів правління. («Про народне пред­ставництво»). Він оцінював їх як «величезний крок у суспільному житті», де політична свобода одержує форму «набагато більш відповідну вимогам дер­жави». Суть народного представництва ним бачилася в пануванні загального блага над приватними цілями, участі громадян у державних справах, вира­женні їх думки. «Це - орган більшості, вираження свободи й орган влади». До невигод представницького правління Чичерін відносить низький рівень політичного знання в народі, труднощі з'єднання розрізнених воль, адже «управління державою вимагає єдиної волі і єдиної влади», боротьбу партій за своє панування, що таїть «найбільшу небезпеку (для) політичної свободи». Однак такі невигоди «складають природний наслідок політичної свободи і скрізь перемішуються з добром».

Влада, за Чичеріним, завжди потребує моральної підтримки народу, а вона неможлива без свободи особи.

Що таке право? За Чичеріним, його варто розуміти у двоякому значен­ні: суб'єктивному й об'єктивному. Суб'єктивне право ним визначається як моральна можливість чи законна свобода що-небудь робити або вимагати.

Об'єктивне право є самий закон, що визначає свободу. Де нема свободи, там не може бути суб’єктивного права, а де відсутній закон, там нема об’єктивного права. Розвиваючи гегелівське визначення права, учений фор­мулює: право є зовнішня свобода людини, обумовлена загальним зако­ном. Внутрішня свобода складає сферу моральності. Завдання права полягає в розмежуванні свободи окремих осіб. Розумним началом, як керівництвом у встановленні закону, так і в його реалізації Чичерін називає правду, справе­дливість. Вирішення зіткнень прав - справа правосуддя: «воно вирішує, що за законом належить одному і що іншому».

Першим явищем свободи учений називає власність. Право власності він називає корінним юридичним началом, що випливає із свободи людини і повновладдя особи. Аналізуючи інститути приватного права, вчений від­стоював недоторканність спадкового права, непохитність прав, придбаних суб'єктами права. На державі лежить обов'язок охорони законних прав і інте­ресів громадян. Приватне право належить людині як особисте її надбання, область її свободи, що відрізняє його від публічного права - області свободи суспільної.

Громадянське суспільство, пише Чичерін, є сукупність приватних відносин між особами, керованих громадянським чи приватним правом.

У державі ідея людського суспільства, вважав Чичерін слідом за Геге­лем, досягає вищого розвитку. Держава, за його вченням, є союз вільного народу, зв'язаного законом в одне юридичне ціле і кероване верховною владою для загального блага. Основними початками, елементами держави є: влада, закон, свобода і мета. Держава, цей «верховний людський союз», покликана встановлювати й охороняти норми права, задовольняти всі матері­альні і духовні інтереси суспільства. Громадяни, володіючи політичною сво­бодою, повинні стати учасниками, особливо через представницькі установи, державної влади. Без політичної свободи, стверджував учений, особиста сво­бода позбавлена гарантії: «Поки влада незалежна від громадян, права їх не забезпечені від сваволі...»

Теорія конституціалізму Чичеріна розходилася з порядками самодер­жавної Росії. Вчений пов'язував свої надії з продовженням самообмеження абсолютної влади, з підготовчими заходами переходу до конституційної монархії, реформами. Насущну потребу мислитель бачив у встановленні живого зв'язку між урядом і суспільством. Цю мету, на його думку, може ви­конати «прилучення виборних від дворянства і земства до Державної ради», шляхом створення двопалатних законодорадчих зборів.

Мода на ліберальні ідеї, вважає Чичерін, породила три види лібералі­зму: вуличний (він «плескає в долоні всякому беззаконню», «усіх своїх про­тивників вважає негідниками»); опозиційний, у якому немає позитивних дій, а присутня лише «насолода самим блиском опозиційного становища»; охо­ронний, який додає свободі позитивний зміст. Сутність останнього - «у при­миренні начал свободи з началом влади і закону». Ідеальним йому уявлялися «ліберальні заходи і сильна влада».

Таким чином, охоронний лібералізм Градовського і Чичеріна обґрунто­вував необхідність реформ політичного життя в Росії, прагнув поєднати пе­редові європейські політико-правові ідеї з російською дійсністю, домогтися державних перетворень «зверху» і тим самим запобігти наростанню револю­ції в імперії.

Друга половина XIX ст. знаменувалася появою і небувалим розмахом у Росії народництва, очолюваного різночинною інтелігенцією. Значний внесок у народницький рух, теорію «російського соціалізму» внесли їх основополо­жники О.І.Герцен і М.Г.Чернишевський, хто справив великий вплив на кіль­ка поколінь революційної молоді. Пріоритет у розробці теорії общинного (народницького, селянського) соціалізму належить Олександру Герцену

(1812-1870)^[111].

Які основні положення герценовської теорії, бачення державно- правових проблем?

По-перше, Герцен вважав сільську общину основою, фундаментом майбутнього «російського соціалізму». Вона рятувала Росію. «Общинна ор­ганізація, хоча і сильно вражена, устояла проти втручання влади; вона благо­получно дожила до розвитку соціалізму в Європі». Цю історичну стійкість селянського світу забезпечили три общинні начала: право кожного на зем­лю; общинне володіння нею; мирське управління. Головний недолік общини Герцен вбачав у поглинанні нею особистості. Завдання бачив у тім, щоб з'єд­нати права особистості з общинним ладом. Такий розвиток дозволив би уникнути страхітливого капіталізму і прямо перейти до соціалізму.

По-друге, способи здійснення соціальної революції Герценові бачи­лися як мирні, так і насильницькі. «Ми не віримо, що народи не можуть йти вперед інакше, як по коліна в крові; ми схиляємося з благоговінням перед мучениками, але від усього серця бажаємо, щоб їх не було». Він заперечував Чернишевському: Русь треба кликати не «до сокири», а до мітел, щоб вимес­ти бруд і сміття, накопичені в країні. Хоч допускав можливість насильниць­кого повалення капіталізму: «Скільки соціалізм не ходить навколо свого пи­тання, у нього немає іншого вирішення, крім лому і рушниці». Але головне - Герцен вперше в російській соціалістичній літературі висловив ідею скли­кання всенародного безсословного Земського собору - Установчих зборів для законної боротьби проти самодержавства. Ця ідея буде підхоплена пер­шими російськими політичними партіями лівого напрямку.

По-третє, у теорії «російського соціалізму» Герцена проблеми держа­ви, права, політики розглядаються як підлеглі соціальним і економічним проблемам, як віджилі інститути громадянського життя. «Власність, сім’я, церква, держава були величезними виховними формами людського звільнен­ня і розвитку - ми виходимо з них, коли мине потреба». Держава, пише Гер­цен, - форма, через яку проходить усяке людське співжиття, що приймає зна­чні розміри.

По-четверте, найкращою з форм організації людського співжиття він вважав соціальну республіку. Майбутнє суспільство мислилося йому як «федерально-комунальне життя» самоврядних комун. Ідеал суспільства - ко­лективна власність і солідарність, братерство і любов до всіх. Поступовість, проповідь, «рівно звернена до робітника і хазяїна, до хлібороба і міщанина» заради збереження особистості, культури, досягнень цивілізації - у цьому Герцен бачив сенс соціально-економічного перевороту.

Інший теоретик і пропагандист «російського соціалізму - Микола Че- рнишевський (1828-1889)^[112] на відміну від Герцена закликав під час реформи 1861 р. до селянського бунту. У своїй публіцистиці, історичних і філософсь­ких роботах Чернишевський обґрунтовував неможливість для сучасної Росії шляху реформ. Самодержавство з його бюрократичним апаратом він визна­чав як «дурне управління», «самодурство», «азіатство», яке породило кріпос­ництво, а тепер намагається змінити лише його форму. У прокламаціях до селян, у зверненнях і листах до російських конституціоналістів мислитель представив широкий комплекс пропозицій щодо необхідних змін в устрої суспільства і держави: вільна від бюрократичного гніту й опіки селянська община, місцеве представницьке управління і самоврядування, самостійний і праведний суд, обмеження царського самовладдя, управління на основі зако­нів. Очевидно, передбачалося існування відповідальної перед народом влади, що забезпечує перехід до соціалізму.

У майбутнім суспільстві, за Чернишевським, відпаде потреба в дер­жаві. Після тривалого перехідного періоду (не менш 25-30 років), коли соці­алістичний лад виникне на Заході, нове суспільство в Росії складеться у фе­дерацію заснованих на самоврядуванні союзів землеробських общин, промислово-землеробських об'єднань, фабрик і заводів, які перейдуть у власність працівників. Суспільна власність буде доповнена, таким чином, су­спільним виробництвом із застосуванням машинної техніки. У романі «Що робити?» він намалював яскраву картину майбутнього життя і виробництва.

Невір'я в конституційні перетворення, парламентаризм, роль законо­давства, юридичної рівності для суспільних перетворень усотувалося свідо­містю послідовників Герцена і Чернишевського. Герценовський «Колокол» і журнал «Современник» виховали ціле покоління радикальної молоді, народ­ників. Своїм романом «Що робити?» Чернишевський став володарем їх дум.

Такі основні напрямки концепцій про державу і право, що склалися в другій половині XIX ст. в Україні і Росії. Ліберальні вчення виявилися мало­ефективними в умовах російського абсолютизму. Однак і ліберали, і соціалі­сти почали тісно ув’язувати політичні і правові проблеми з вирішенням соці­альних завдань, запропонували альтернативу самодержавству і первісному капіталізму, великодержавній національній політиці. Їх теоретичні розробки вплинули на розвиток теорії держави і права в Росії і Україні на початку XX століття.