§ 2. Римські стоїки

Для римського права і праворозуміння вчення стоїцизму було визна­чальним. Поступово воно стає офіційною доктриною римської державності, теоретичною базою практичної юриспруденції, інтерпретаційної діяльності юристів.

У вченні Сенеки^[19] про державу і право фундаментального значення на­бувають такі категорії як доля, розум, закони природи. Долю (або, що для нього те ж саме, божественний дух, природа, світове ціле) він вважав причи­ною всіх причин. Йдучи «своїм безповоротним шляхом», «закон долі здійснює своє право». Люди не мають сил змінити світових відносин, об’єктивних закономірностей, явищ природи і суспільства, частиною яких є їхні власні відносини, але можуть лише мужньо й непохитно слідувати їм. Цінність світу полягає в космічному розумі, а цінність людського життя - в розумі людини, який містить частку розуму Всесвіту. Тільки завдяки розуму

людина може звільнитися від життєвих турбот і здобути «незмінність і впевненість міркувань», досягаючи бажаного спокою.

Розвиваючи космополітичні ідеї у вченні про державу, Сенека стверд­жував, що Всесвіт - це природна держава зі своїм природним правом, виз­нання чого - справа необхідна й розумна. Членами (громадянами) цієї всесвітньої держави (космополісу) за законом природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Існуючі земні держави - частина космополісу. «Ми, - писав Сенека, - повинні уявити собі дві держави: одну - яка містить у собі богів і людей; у ній погляд наш не обмежений тим або іншим куточком землі, кор­дони нашої держави ми вимірюємо рухом сонця; іншу - це ту, до якої нас приписала випадковість. Ця друга може бути афінською або карфагенською або зв'язана ще з яким-небудь містом; вона стосується не всіх людей, а тільки однієї певної групи їх.

Згідно вчення Сенеки добі цивілізації передував «золотий вік», за яко­го люди ще залишалися щасливими, чистими і незіпсованими. Але коли лю­дей охопило прагнення до приватного володіння речами, вони зробилися егоїстами, а вожді обернулися на тиранів. Закон, примус, держава виникають в силу людських пороків і як знаряддя їх приборкання. Саме зіпсованість людини приводить до того, що приватна власність виявляється цілком ко­рисною, а право, підтримуване примусом, стає вкрай необхідним. Звідси пра­во, влада, приватна власність в етичному аспекті стоять на другому місці, оскільки в досконалому суспільстві або за умов очищення людської натури вони не були б необхідними.

Найголовнішими чеснотами людини є чуйність і благородство. Як і Цицерон, Сенека вважав, що порядна людина має служити суспільству - це її обов’язок. Мудра й порядна людина служить Всесвіту й суспільству навіть тоді, коли не посідає політичної влади.

У природно-правовій концепції Сенеки праву природи підпорядковані всі людські встановлення, у тому числі держава й закони. Ключовими в да­ному правовому вченні є ідеї всезагального братерства, рівності та духовної свободи усіх людей незалежно від їх суспільного положення. Відстоюючи ідею духовної свободи Сенека вважав, що об'єктом рабства є лише тілесна частина людини. «Той, хто думає, що рабство поширюється на всю особистість, - писав він, - помиляється: її краща частина вільна від раб­ства». Не відкидаючи саме рабство як соціально-політичне явище й правовий інститут, Сенека заперечував його в етичному плані. Рівність всіх людей у духовному розумінні обумовлена їх однаковим божественним походженням. Люди - «рідні один одному», «члени єдиного тіла»: адже природа створила всіх людей з однієї й тої ж матерії й для тих самих цілей.

Сенека обстоював ідею - всі люди, як духовно вільні і рівні істоти, не­залежно від їхнього соціального походження чи майнового стану, повинні стати суб’єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.

Подібні ідеї розвивав й представник римської стоїчної думки Епіктет. Він виступив з різкою критикою багатства. Останнє, як і славу, соціальне становище відносив до несуттєвих речей. Наголошував на аморальності рабства. «Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим, - повчав Епіктет, - тобі не подобається бути рабом - не обертай й інших у рабство». Пропагуючи свободу і рівність всіх людей, наказував покірно сприймати існуючі суспільні відносини, оскільки люди не можуть вплинути на існуючий світ. Основним в моральному самовдосконаленні людини є прагнення до до­бра, розсудливості, справедливості.

¹ Епіктет (бл. 50 - бл. 120) - раб, відпущений на волю. Покинув Рим, коли його й інших філософів як небезпечних людей вигнали з столиці, і поселився в епірському Нікополі. Там зібрав групу учнів, навчав як Сократ і подібно до нього нічого не писав. Його учень Арріан зберіг для нащадків погляди вчителя в творі «Бесіди Епіктета».

Марк Аврелій Антонін розвивав уявлення про державу як частину космополісу. «Бо хто міг би вказати на який-небудь інший загальний устрій, до якого був би причетний увесь рід людський? Звідси, із цього Граду, і ду­ховний початок у нас, і розумне, і закон». Держава має бути з «рівним для всіх законом, керована відповідно до рівності й рівноправності всіх, в якій найвище поважається свобода підданих». В основі такої держави - духовна спільність, спільний розум і дух цілого. Дух цілого обумовлює існування лю­дей один для іншого і вимагає служіння суспільству. Марк Аврелій вказував на моральні максими, яким прагнув слідувати сам і радив іншим. «Старайся зберегти в собі простоту, добропорядність, незіпсованість, серйозність, скромність, прихильність до справедливості, благочестя, доброзичливість, твердість в виконанні належної справи... Почитай богів і піклуйся про благо людей... Єдиний плід земного життя - благочестивий настрій і діяльність, погоджена з загальним благом». Щоб жити «блаженним і божественним» життям, необхідно гідно виконувати власні справи, «з любов’ю до людей», без «безрозсудства, лицемірства і невдоволення своєю долею».

Гуманістичні ідеї римських стоїків, їх концепція «законів космополісу», уявлення про природне право вплинули на окремі положення класичного римського права, надихнувши Ульпіана, Папініана, Гая, Моде- стина, Павла та багатьох інших римських юристів. Стоїчне вчення римлян стало певним «прологом» до християнства, яке почало сповідувати схожі моральні цінності в суто теологічному аспекті.