§ 2. Розробка теорії правової держави

У теорії правової держави втілилися ідеї Просвітництва про права людини і громадянина, верховенства розумного закону, поділу влад, пред­ставницької демократії та ін. На початку ХХ століття у вітчизняній і росій­ській правовій думці нарівні з поняттям «правова держава» було поширене поняття «конституційна держава».

Основи теорії правової держави в російській юридичній думці були за­кладені Борисом Чичеріним. Учений вважав, що Росії необхідно прагнути загального ідеалу людства, визначеного ще І. Кантом як «встановлення ціл­ком правомірного громадянського порядку, заснованого на взаємній органі­зації свободи». При цьому формування правової держави він розглядав в тіс­ній взаємодії з громадянським суспільством. Подібно до Гегеля Чичерін ви­діляв, такі форми людського гуртожитку, як сім'я, церква (яка охороняє внут­рішню свободу), громадянське суспільство (що охороняє зовнішню свободу) і держава. У своїй діяльності держава обмежена засадами громадянського суспільства, якими є «особистість і права, що з неї випливають, - свобода і власність». Гарантію особистого права є закони, які обмежують дії властей, і встановлення незалежного суду, що їх охороняє. При цьому з двох елемен­тів правової держави: народного представництва і незалежного суду пріори­тет Чичерін віддавав суду як головній гарантії свободи. Він виступав за поділ влад на законодавчу, судову і урядову. Перша виявляє ставлення влади до за­кону, друга - до свободи, третя - до державної мети, якими є безпека і турбо­та про добробут громадян. Правову державу він вважав сумісною з консти­туційною монархією.

На думку Максима Ковалевського за всієї різноманітності існуючих державних форм у Західній Європі і США, вони «подають нам один загаль­ний тип так званої правової держави».

Отже, для Ковалевського визначальною рисою правової держави є не політична форма держави, а визнання прав особистості і їх гарантування. До таких гарантій, на його думку, належать: 1) забезпечення політичних прав громадян самоврядуванням суспільства, тобто системою народного представництва і місцевого самоврядування, що дає можливість участі громадян у рішенні загальнодержавних і місцевих питань; 2) судовий за­хист громадянських і публічних прав проти свавілля органів адміністра­ції та законодавства. Ця вимога включає: дотримання урядом існуючих за­конів, судовий контроль за адміністрацією, неможливість відміни забезпече­них Конституцією прав законодавчим шляхом. При цьому він посилається на приклад Верховного суду США як «вартового конституції».

Володимир Гессен (1868-1920)^[121] був прихильником ідеї «відродженого природного права». Він вважав, що без широкої ідеологічної критики пози­тивного права неможлива ніяка життєздатна законодавча реформа.

Поняття «правова держава» і «конституційна держава» були для Гессе­на тотожними: «тільки конституційна держава є державою правовою». Ос­новою конституційної держави, наполягав він, є конституційний принцип (закон видається не інакше як за згодою народу або народного представниц­тва), а його істотною ознакою є «участь народу або народного представниц­тва в здійсненні державної влади». Тому тільки в конституційній державі можлива реалізація ознак правової держави, якими є:

1) поділ, або за інтерпретацією Гессена, «відособлення» влад, переду­сім, першу чергу законодавчої та виконавчої («урядової»). Вчений писав, що держава здійснює дві функції одночасно. З одного боку, держава створює закони, тобто державна влада є творцем позитивного права, з іншого - управляє, діє, реалізуючи свої інтереси в межах нею ж створеного права.

1) панування законодавчої влади, яке, з його точки зору, обумовлено представницьким характером її організації, тим, що парламент є виразником загальної волі, визнання закону як вищої в державі юридичної норми.

2) підзаконність урядової влади, тобто здійснення її повноважень ви­ключно в межах закону і правомірний характер відносин між урядовою вла­дою і громадянами;

3) законодавче закріплення публічних суб'єктивних прав: прав свобо­ди, позитивних публічних прав індивіда, політичних прав;

4) наявність системи гарантій недоторканності суб’єктивних прав, а саме: а) адміністративної юстиції - «своєрідної і відособленої організації судової влади», яка «захищає публічні права шляхом відміни незаконних розпоряджень адміністративної влади»; б) інституту кримінальної і циві­льної відповідальності посадових осіб перед судом, необхідність введення якого обумовлюється потенційною загрозою, яка виходить від виконавчої влади, схильної до узурпації повноважень; в) політичні гарантії у вигляді па­рламентаризму, який, на його думку, дає право і можливість народному представництву безпосередньо впливати на політику урядової влади. Тому найвищим типом правової держави він визнавав таку, в якій панує парла­ментський лад на засадах демократизму.

Таким чином, за Гессеном, основою правової держави є принцип пану­вання права (держава перебуває під правом): виконавча і судова влади ма­ють своє обмеження в позитивному праві (законі), а законодавча - у природ­ному праві, тобто певному рівні культури, який сформований на основі недо­торканності свободи особистості, її прав.

Сергій Котляревський (1873-1939)^[122] розглядав проблему правової держави через співвідношення понять «влада» і «право». Владу і право він трактує як дві самостійні і протилежні засади держави, при цьому сутність держави становить влада, яка втілює силу. Це - «дві стихії держави», де пра­во не самоціль, а «політика державної влади».

Передумовою правової держави Котляревський називає рівноцінність права і держави, їх самостійне значення. З одного боку, держава є «єдиний творець права», а з другого - «сама державна влада, що створила ці норми, їм покоряється». Хоча для правової держави характерне взаємне зближення права і держави, вона, проте, ніколи не може означати їх повного злиття, ні­коли не перестане бути організацією сили. Розглядаючи правову державу як правове самообмеження держави, він визнає можливість встановлення меж такого самообмеження, якими є загрози загибелі держави. В таких випадках заради народного блага державна влада вимушена відступати від суворого дотримання принципів права. Це положення викликало критику з боку інших теоретиків правової держави. Зокрема, Кістяківський писав, що «в правовій державі влада не повинна бути і не є самобутньою силою, що може хоч в яки­хось випадках діяти невідповідно до права або поза його сферою».

С. Котляревський заперечує проти ототожнення правової держави з конституційною - конституційний лад лише необхідна його передумова. Принципами правової держави він називає «верховенство закону і відпові­дальність, пов'язану з актами державного владарювання». Принцип право­вої держави ставить перед законодавцем моральну вимогу - «повага до правової особи кожного члена державного цілого і союзу цих членів». Це означає забезпечення державою свободи і рівності громадян, їх соціального захисту, права на гідне існування, втілення справедливості.

Здійснення правової держави залежить від певних умов. Для цього важ­ливо забезпечити, по-перше, найбільшу відповідність між об'єктивним правопорядком і суспільною правосвідомістю, по-друге, - відповідність цієї правосвідомості найглибшим етичним основам співіснування (та­кою основою є уявлення про гідність людської особистості, яка має бути відбита в діючому праві) і, по-третє, - відповідність правового порядку його етичним підставам. У забезпеченні такої відповідності він бачив най­важливіше прагматичне завдання природного права, «яке є не що інше, як виражена в юридичних поняттях справедливість».

П. Новгородцев до розробки теорії правової держави підійшов із позицій вчення про суспільний ідеал. Ідеал правової держави, на думку Новгородце­ва, виник як противага ідеалу середньовічної теократії. Основною межею но­вого ідеалу держави ставали його світський і правовий характер, «прагнення до єдиного і обов'язкового для всіх правового порядку».

Правову державу він трактував як самообмеження держави «правами і свободами особи», яке має своїм джерелом етичні підстави - вимоги природ­ного права. Новими принципами теорії правової держави, як твердив Новго­родцев, є: дуалізм природного і позитивного права; проголошення моральної особистості як вищої норми права і основи створення правової держави; поєд­нання єдності влади і поділу влад. Найважливішим завданням громадянського суспільства він вважав моральний контроль за діяльністю держави, а цілком закономірним процесом - еволюцію правової держави правову соціальну державу. Під правом на гідне людське існування мислитель розумів необ­хідність забезпечення для кожного можливості людського існування і звіль­нення «від гніту таких умов життя, які вбивають людину фізично і морально».

Таким чином, правова держава у Новгородцева виступає як морально- правовий ідеал, як нескінченне вдосконалення співіснування людей на основі «принципу вільного універсалізму».

Суттєвого розвитку і методологічного обґрунтовування теорія правової держави набула в працях Б. Кістяківського. Для нього правова держава, з одного боку, - це ідеальна модель, а з другого - реальна історична форма державності, щонайвища з практично існуючих, в якій поступово знаходить свій вияв цей ідеал. Вона виникає тоді, коли держава, використовуючи право як інструмент свого впорядкування, сама підпорядковується йому.

Б. Кістяківський наголошує на тому, що найтиповішою ознакою влади в державі, заснованій на праві, є її безособовість.

Основу і передумову правової держави становлять, згідно з Кістяківсь- ким, права людини і громадянина. Невід'ємні права особистості, по-перше, обмежують державну владу: «Обмеженість влади в правовій державі ство­рюється визнанням за особою невід'ємних, непорушних і недоторканних прав». По-друге, вони є основою і доповненням підзаконності влади. «За­конність припускає суворий контроль і повну свободу критики всіх дій вла­ди, а для цього необхідне визнання за особою і суспільством їх невід'ємних прав». По-третє, вимагають такої організації влади, яка не пригнічує особи­стість. «У неї як окрема особистість, так і сукупність особистостей - народ повинні бути не тільки об'єктом влади, але і її суб'єктом».

Б. Кістяківський ототожнював поняття «конституційна держава» і «пра­вова держава», вважаючи, що «тільки весь народ... володіє справжньою державною владою», називав «найважливішою установою правової держа­ви народне представництво, що виходить із народу». У конституційній державі влада солідарна з народом, у ній здійснюється принципове єд­нання влади з народом. Народному представництву підпорядковано і за­конодавство, яке регулює не тільки взаємовідносини окремих осіб і їх груп, але й відносини між самою державою і громадянами, і діяльність всіх державних установ. Найважливішою умовою успішного функціону­вання правової держави є самодіяльність суспільства і народних мас, без чого вона неможлива. «Свого повного розвитку правова держава досягає за високого рівня правосвідомості народу і за сильно розвиненого в ньому почутті відповідальності».

Водночас повне єднання державної влади з народом, писав Кістяківській, «здійсненне тільки в державі майбутнього». Йому належить ініціатива те­оретичної постановки питання про можливу перспективу правової соціа­лістичної (соціальної) держави як прообразові майбутньої держави, «яка здійснить соціальну справедливість». Основу такої держави, за Кістяківсь- ким, становитиме особливе суб'єктивне публічне право - «право на гідне людське існування». Заслуга вченого полягає в тому, що він із позицій соціа­льного лібералізму здійснив юридичне обґрунтовування цього права.

Таким чином, наприкінці ХІХ - напочатку ХХ століття відбувалося ста­новлення різних напрямків в теорії права, які не тільки йшли поряд із захід­ною правовою думкою, але певним чином і випереджували її. У межах ме­тодології юридичного позитивізму Г. Шершеневич розвивав формально- догматичну концепцію права, трактував право як систему норм і понять, а його відмінною рисою вважав походження від держави і його примусовий характер. Прагнення розробити теорію права на основі досягнень соціології привело до розвитку різних соціологічних концепцій права: ліберальної концепції права як правопорядку (С. Муромцев), концепції права як розме­жування інтересів (М. Коркунов), ліберальної генетичної соціології права (М. Ковалевський). Вони утверджували пріоритет права щодо держави. За­сновник психологічної школи права Л. Петражицький виходив з того, що право корениться в психіці індивіда. Вважав, що інтерпретація права з пози­ції психології дає змогу поставити юридичну науку на ґрунт достовірних знань, а створення науки політики права забезпечить ефективне реформу­вання законодавства. В межах етико-нормативних концепцій права, або концепцій «відродженого природного права» В. Соловйов, трактував право як мінімум моральності», бачив сутність права в справедливості, або рівно­вазі особистої свободи і загального блага. П. Новгородцев вважав, що філо­софську основу природного права становить етика. Б. Кістяківський аналізу­вав множинність методів у вивченні права, прагнення до синтетичної теорії права на основі філософії культури. Важливою умовою правопорядку вва­жав участь усіх громадян держави «в творенні, застосуванні і здійсненні права».

Виявом ліберальної тенденції в українській і російській політико- правовій думці кінця ХІХ - початку ХХ століття була розробка теорії пра­вової держави. Її основні ознаки: обмеження держави громадянським суспі­льством (Б. Чичерін), гарантії рівності і свобод громадян (М. Ковалевсь­кий), зв'язаність держави правом (В. Гессен), рівновага влади і права (С. Котляревський), втілення суспільного ідеалу (П. Новгородцев), обмеженість і підзаконність влади на основі невід'ємних прав людини (Б. Кістяківський). Характерною тенденцією для правової думки цього часу було визнання со­ціальних прав людини як прав на позитивні послуги з боку держави, поєд­наних в «праві на гідне людське існування».