§ 5. Вчення про право та державу мислителів німецького та італій­ського Просвітництва

1. У Німеччині на державно-правову ідеологію доби Просвітництва вплинула відносна економічна й політична відсталість країни, її роздробле­ність і політична незрілість буржуазії. Правознавцям важливо було відокре­мити юриспруденцію від богослов’я, обґрунтувати світський характер права й моралі, вивищити роль права й держави в подоланні роздробленості країни та застарілих феодальних порядків.

Піонером німецького Просвітництва вважають юриста та історика Самуеля Пуфендорфа (1632—1694)^[54]. Він став засновником світської юри­дичної науки в Німеччині, яка ґрунтувалася на теорії природного права. Пу- фендорф відштовхується від принципу, відповідно до якого природне право є проблемою розуму й тому не може ґрунтуватися на релігії, яка є різною у рі­зних народів. Відповідно до цього принципу він визначає право як „правило дій та відносин між особистостями не як християнами, а як людьми”.

За Пуфендорфом, закон є наказом законодавця, волі якого слід підко­рятися незалежно від згоди чи незгоди індивіда. Якщо право належить до сфери свободи людини, то закони є ланцюгами, що обмежують цю свободу. Суттєвими компонентами законів є дозволи й заборони, а також санкції, пе­редбачені за їх порушення. На переконання вченого, міжнародне право є ви­ключно природним правом, оскільки для суверенних держав вищої влади, що встановлювала б позитивні міжнародні норми, нема.

На думку мислителя, єдиним гарантом безпеки людей виступає дер­жава, що цілком виправдовує доцільність її існування. Згідно з концепцією суспільного договору Пуфендорфа, правові основи держави складають два договори. За першим (pactum unionis civilis) окремі індивіди з'єднуються у велике співтовариство й декретом (decretum formae) обирають форму прав­ління. Після цього вони укладають другий договір (pactum subjectionis civilis), за яким в суспільстві встановлюються відносини панування-підпорядкування шляхом підкорення воль об'єднаних індивідів волі однієї особи.

Послідовник Пуфендорфа богослов і юрист Християн Томазій (1655­1728)^[55] виклав критерії розмежування між правом і мораллю. Мораль він по­рівнює з порадою, що виходить від учителя. Засобом забезпечення виконання її норм є переконання. Право ж порівнюється ним з настановою, що вихо­дить від правителя. Засобом забезпечення виконання її норм є примус. Таким чином, специфікою права, за Томазієм, є заборонювальний характер настанов та їх забезпечення примусом у разі невиконання. Мораль мислитель ставить вище права. На його переконання, „не може бути хорошим політиком той, хто не є насправді моральною особистістю ”.

Дослідження правової матерії продовжив видатний філософ Християн Вольф (1679-1754)^[56]. Право, за Вольфом, є похідним від моралі. „Нема права, — твердить мислитель, — без моральних обов’язків, які йому передують, у яких воно акумулюється і від яких походить”. За Вольфом, права індивіда, що містяться в законах, слід розуміти як певну міру свободи, потрібну для виконання ним своїх обов’язків. Таким чином, визначає Вольф, обов 'язки є первинними, а права — вторинними. Останні надаються людині державою обмежено — виключно для виконання природних обов’язків робити добро й утримуватися від зла.

Головним обов Язком держави, за Вольфом, повинно бути забезпечення „загального блага” народу. Проте для досягнення цієї благородної мети влада повинна бути тотальною, всюдисущою й суворою. Завдання держави — пи­льно стежити за моральністю людей, переслідувати атеїстичні та інші погля­ди, які шкодять загальному благочестю. Природно, що саме з Вольфом при­йнято пов’язувати витоки майбутньої концепції поліцейської держави.

Таким чином, якщо в Англії і Франції природно-правова доктрина ста­ла ідейною зброєю в боротьбі проти феодального абсолютизму, то в Німеч­чині вона перетворилася на засіб раціоналізації існуючих монархічних дер­жав, пропаганди культу держави та запровадженого нею правопорядку.

2. У загальному руслі європейського Просвітництва працював ряд іта­лійських мислителів, що обґрунтовували неминучість краху феодалізму й утвердження „царства розуму, братства й свободи”.

Найвідомішим серед них є історик Джамбатиста Віко (1668-1744)^[57]. Політичну владу, державу й право він розглядає як суспільні явища, що ви­никали й розвивалися у загальному контексті людської культури. За його концепцією трьом фазам історії відповідають певні історичні типи закону. Першою історичною фазою була епоха богів, яка характеризується відсутніс­тю державності та юридичних норм. Як закон тут виступали пророцтва ора­кулів, що передавали волю богів. Другою була епоха героїв, в якій держава існувала як влада аристократії, а як закон виступало право сили. Третьою фазою історії й своїм суспільним ідеалом Віко вважає „вільну народну дер­жаву” (громадянське суспільство). Закон у ньому буде засобом мудрого по­єднання індивідуальних та загальних інтересів, впровадження юридичної рі­вності між людьми.

Актуальними є висновки Віко щодо змісту демократії. На його думку, це дуже складна та вкрай нестійка форма правління, яка вимагає ідеальних умов, високих громадянських якостей народу. Суспільство, в якому люди за­ражені духом рабства, не може існувати в умовах свободи, демократії. Віко обґрунтовує тезу про виродження демократії у разі, якщо утверджується ко­рупція, некомпетентність, панування кланів, демагогів і люмпенів. Для від­новлення вихідних принципів свободи, духу демократії як в установах, так і в самій людині потрібен, на думку Віко, мудрий правитель. Однак усе це — хвороба росту. Торжество освіти й розуму неухильно ведуть націю до демок­ратичної республіки як вищої, більш досконалої форми держави. На переко­нання історика, це — об’єктивний закон історії.

Італійський юрист та економіст Чезаре Беккаріа (1738-94)^[58] своїм трак­татом „Про злочини й покарання”, спираючись на концепцію природного пра­ва, поклав початок гуманістичному напрямку кримінального права та судо­чинства.

Ч. Беккаріа виступає за гуманізацію кримінальної відповідальності. Жорстоке покарання, що не має зв’язку з природою злочину, на переконання мислителя, суперечить інтересам суспільства, бо сприяє розповсюдженню аморальної поведінки людей. Жорстокість покарань свідчить не просто про жорстокість політичної влади та її законів, але й про жорстокість самого сус­пільства. Програмною вимогою вченого є загальне пом’якшення, максималь­на гуманізація покарань.

Вчений категорично заперечує такий загальновизнаний за його ча­сів засіб здобуття доказів у кримінальному процесі, як застосування тор­тур. „Злочин або встановлено, або не встановлено, — зазначає вчений. — Якщо встановлено, то для покарання достатньо стабільного закону й тортури не потрібні... Якщо ж його не встановлено, то не можна катувати невинувато­го, оскільки за законом саме таким є людина, чий злочин не доведено”.

Переконливими є аргументи Беккаріа проти смертної кари. На думку вченого, смертна кара є неприйнятною з трьох причин. По-перше, ніхто не має права позбавляти життя, оскільки воно є вищим благом, його насильни­цьке припинення поза компетенцією суспільної угоди. По-друге, віковічний досвід свідчить, що смертна кара нікого не лякає й нікого ще не втримала від нанесення суспільству шкоди. По-третє, смерть на підставі закону є логіч­ним протиріччям, оскільки закони не можуть одночасно забороняти вбивство й передбачати його як покарання: „Мені здається абсурдним, — зазначає Бе­ккаріа, — що закони як вираз суспільної волі ставляться з презирством й за­суджують вбивство, але самі допускають його й для відвернення громадян від вбивства призначають вбивство публічне”. Тільки в одному випадку мис­литель визнає неминучість смертної кари: коли звинувачений має таку могу­тність і зв’язки, що може загрожувати суспільству навіть із в’язниці. Таким чином, він виправдовує страту тирана.

Ідеї Беккаріа виходять за межі кримінального права та судочинства, за­хищають такі універсальні цінності, як свобода, честь і гідність людини, що забезпечуються справедливими законами.