§3. Вчення в умовах кризи давньогрецької державності.

В останній третині IV ст. до н.е. грецькі поліси втрачають свою незале­жність і підпадають спочатку під владу Македонії, а потім Риму. Криза дав­ньогрецької державності виразно проявилася й у доктринах Епікура, стоїків, Полібія.

Епікур (341-270 р. до н.е.)^[13] - автор багатьох філософський творів, за­сновник школи в Афінах. У філософії надавав першорядного значення етиці. За Епікуром етика визначає мету життя і критерії поведінки. Основні цінно­сті його етики - задоволення, свобода, безтурботний стан духу. Задово­лення є перше природжене благо людини. Свобода трактується, як відповіда­льність людини за розумний вибір свого способу життя, це сфера її відпові­дальності за себе. Розумний же вибір лежить поза суспільним і політичним життям. Всі людські установлення повинні слугувати людині.

Г оловна мета держави і суспільства полягають, за Епікуром, у забезпе­ченні взаємної безпеки людей, подоланні їх взаємного страху, неспричиненні ними один одному шкоди. Дійсна безпека досягається лише завдяки тихому життю і віддаленню від юрби, незалежності від суспільства. З таким розу­мінням змісту свободи зв'язане і епікурівське трактування держави і права як договору людей між собою про загальну користь і взаємну безпеку. «Справедливість, що походить від природи, - пише він, - є договором про ко­рисне - з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди...» Тут справед­ливість виступає, як природне право, якому повинні відповідати дії людей, діяльність державної влади і законів. Закони, що відповідають справедливос­ті, виступають, як публічна гарантія свободи, безпеки й автономії індивіда. Отже, свобода в епікурейській доктрині виступає умовою досягнення етич­ного ідеалу людини, справедливість - засобом його досягнення, забезпечення незалежності та внутрішньої свободи кожного. Критерієм природної справе­дливості закону є його відповідність користі взаємного спілкування людей, інакше «він не має природи справедливості», а отже і не здатен задовольняти людські потреби у свободі, задоволеннях, безпеці.

Епікурівське договірне трактування держави і права має на увазі рів­ність, свободу і незалежність у помірній демократії, при якій панування за­конів поєднується з максимально можливою мірою свободи й автономії інди­відів.

Проти філософії індивідуалізму Епікура виступили стоїки^[14].

Зенон (біля 336-264 р. до н.е.)^[15] засновник школи стоїцизму, який вважав: над світом панує необхідність (або фатум). Світобудова управляється нею, долею і божественним розумом. Необхідність, доля у вченні стоїків висту­пають як «природний закон» («загальний закон»), який «має силу і велить (робити) правильне і забороняє протилежне». «Того, хто кориться їй, доля веде, а непокірного тягне». По суті стоїки формулювали універсальний закон природи, пізнаного людським розумом. Так, учень Зенона Хрісіпп приводить наступне судження: «Неможливо відшукати який-небудь інший принцип чи яке-небудь інше джерело справедливості, крім як даного нам самим Зевсом і Природою. Коли ми хочемо що-небудь сказати про добро чи зло, то як поча­ткові крапки будь-якого нашого міркування всякий раз повинні служити Бог і Природа». Отже, справедливо лиш те, що розумно, розумне є справедливим.

Стоїчна справедливість фаталістична, відображає не свободу, а необхідність. Свобода волі людей виключалась. Таке основне кредо представників цього філософського напрямку.

Важливим поняттям у вченні Зенона виступає поняття мети. Метою ро­зумної людини є доброчесне життя, відповідне природі, природним законам. Слідування людини неписаному закону, з яким він узгоджує свої вчинки, є обов’язок. Діоген Лаертський повідомляє: «Зенон перший вживав слово «обов’язок», тому що він вивів його зі слів «те, що личить» - обов’язок є «дія, властива природним створінням». Поняття обов’язку, долгу знецінюва­ло сенс і роль родини, шлюбу, особистого життя. Благо держави цінувалося вище блага індивіда. Стоїки заявляли, що доброчесна людина не зупиниться перед тим, щоб принести себе в жертву державі.

Відштовхуючись від універсального характеру природного закону, Зе­нон і його учні розвивали космополітичні погляди про те, що всі люди і по своїй природі, і за законом світобудови - громадяни єдиної природньої сві­тової держави (космополісу), громадяни Всесвіту.

Вчення стоїків вплинуло на давньогрецького історика і політичного дія­ча Полібія (бл. 205-128 р. до н.е.)^[16]. Автор знаменитої «Загальної історії в со­рока книгах» розвивав вчення Платона, Аристотеля і їх послідовників про державу, її походженні й еволюцію, форми і т.д., виклав історичний підхід до питань держави і права.

Полібій пішов далі стоїків, застосувавши їх детерміновані начала до іс­торичного процесу. Долі народів, держав, історичних діячів у нього підлеглі історичній необхідності і закономірності, впливу географічного середовища. Давньогрецький історик не заперечував і впливу видатних діячів на історичні події, долі народів.

Полібій стверджував: подібно живим організмам усяке суспільство проходить у своєму розвитку чотири стадії - зародження, розквіту, упадку і, нарешті, загибелі. Розвиток суспільства трактується, як нескінченний рух по колу, історичній спіралі, де «форми правління змінюються, переходячи одна в іншу, і знову повертаються».

Слідуючи Платону й Арістотелю, Полібій вважав форму держави уосо­бленням верховної влади в суспільстві. В залежності від числа правлячих він розрізняв «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрі­шній стан яких характеризується спокоєм, гармонією відносин між правля­чими і підлеглими, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Але при наявності однієї ознаки (числа правлячих) вони в історичному розвитку змінюються на протилежні.

Успішний виступ народу проти олігархів призводить до демократії, де при житті першого покоління правителів високо цінуються рівність і свобо­да. Але поступово юрба, що звикла годуватися за рахунок чужих подачок, вибирає собі у вожді демагога, а сама усувається від державних справ. Демо­кратія вироджується в охлократію. З погляду коловороту державних форм охлократія є не тільки гіршою, але й останньою ступінню в зміні форм. При ній «панує сила, а юрба, що збирається навколо вождя, здійснює вбивства, вигнання, переділи землі, поки не здичавіє зовсім і знову не знайде володаря і самодержця». Так історичний коловорот державних форм замикається і з'єднується знову з вихідним.

Нестійкість простих форм держави, хоча і правильних, де втілюється лише одне начало, згодом вироджується, що приводить Полібія до висновку: «Безсумнівно найдосконалішою формою слід визнати таку, у якій з'єднують­ся особливості усіх форм, пойменованих вище», тобто царства, аристократії і демократії. Головну перевагу змішаної форми правління він бачив у забез­печенні стійкості, довговічності держави, запобіганні переходу до перекру­чених форм правління. Таким найкращим устроєм, на його думку, вирізня­ється римська держава. Стійкості держави тут додають повноваження «трьох влад» - влади консулів, сенату і народу, що виражають царське, аристократичне і демократичне начало. Важливо і те, що «богобоязнь римлян складає основу держави». Концепція змішаної форми правління започаткува­ла розробку теорії розподілу влад.

Природно-історичний розвиток, за Полібієм, притаманно і праву. Етич­ні норми поведінки, що зародилися серед людей у процесі розвитку людсько­го суспільства, закріпилися в звичаях, які, у свою чергу, з утворенням держа­ви закріпилися в законах. Він вихваляє «добрі звичаї і закони» - два начала, притаманні державі, що «вносять доброчинність і помірність у приватне жит­тя людей, у державі ж оселяють смиренність і справедливість». Справедли­вість трактує як передуюча писаному праву і визначаюча його. Вона - вище мірило, що здатне врегульовувати відносини людей тоді, коли для конкрет­ного випадку нема норми закону чи звичаю. Пояснював: справедливо те, що благородно, правдиво, відповідає вимогам долгу.

Отже, мислителі Стародавньої Греції заклали основи теоретичної розро­бки проблем права і держави. У їх творах ми знаходимо перші визначення права і закону, держави і політики, теоретичне пояснення їх природи, функ­цій, цілей. Уявлення про природне і волеустановлене право, права людини, ідеї благозаконня, «правління філософів» і «мудрих законів», класифікація форм держави, концепції демократії, поділу влади та ін. вплинуть на наступ­ний розвиток вчень про право і державу. Їх фундаментальні ідеї визначили магістральний розвиток європейської цивілізації. В якому б напрямі не йшов сучасний науковий пошук, його парадигмою буде залишатись вірність анти­чним ідеям, принципам, ідеалам.