§ 1. Система покарань, її ознаки та значення

Під системою покарань розуміється встановлений Кримінальним кодексом України I960 р. обов'язковий для суду вичерпний перелік видів покарань, розміщених у певному порядку — залежно від ступеня їх тяжкості.

Лише судом можуть бути піддані кримінальному покаранню особи, визнані винними у вчиненні злочинів. Як перелік видів злочинів, так і перелік видів покарань міститься в Кримінальному кодексі України. Перелік звичайних покарань дає ст. 23. Це позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадська догана; покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон, яке може застосовуватися до військовослужбовців строкової служби; конфіскація майна, позбавлення військового або спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу, позбавлення батьківських прав. Виняткова міра покарання — смертна кара — вказана в ст. 24 КК. Розмаїття покарань, що входять в їх систему, обумовлене соціальними, політичними, економічними, кримінологічними факторами, рівнем культури та традиціями суспільства, покликане створити передумови для ефективної боротьби зі злочинністю, досягнення мети покарання, зафіксованої у ст. 22, — виправлення і перевиховання засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів ними, а також іншими особами. Воно має відображати основні тенденції боротьби зі злочинністю в державі: застосування суворих покарань за тяжкі злочини, злочини, вчинені особливо небезпечними рецидивістами, і водночас розширення сфери застосування покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, стосовно менш небезпечних злочинів. Для забезпечення єдності карної політики у боротьбі зі злочинністю при застосуванні найсуворішої форми реалізації кримінальної відповідальності, якою є інститут покарання, в законодавстві встановлено обов'язкові для суду умови, межі та порядок застосування окремих видів покарань (наприклад, про позбавлення ваті йдеться в ст.

25 КК) Діюча в Україні система покарань характеризується наявністю певних ознак. 309 1. Лише закон встановлює види покарань, які утворюють певну систему. Тільки кримінальний закон визначає сукупність всіх покарань, як і умови та розміри (строки) їх застосування щодо кожного з видів. Це — відображення принципу законності в сфері системи покарань. Nullum poena sine lege — немає покарання без вказівки про це в законі. Перелік покарань, які входять у систему, є вичерпним. Звичайно, законодавець може змінювати цей перелік. Так, Законом від 6 березня 1992 p. з Кримінального кодексу України були виключені такі міри покарання, як заслання та вислання тощо. Суд обмежений системою покарань, даною в Кримінальному кодексі. Він не може вийти за перелік покарань, передбачений на даний момент у КК, як і змінити порядок, межі та умови застосування окремих видів покарань, передбачених у Кримінальному кодексі. 2. Ознакою системи покарань є розміщення їх видів у Кримінальному кодексі у певному порядку. У ст. 23 вони подані від більш тяжкого до менш тяжкого стосовно як основних, так і додаткових покарань. 3. Ще однією ознакою системи покарань є те, що вони між собою перебувають у певному співвідношенні: одні можуть застосовуватися лише самостійно, інші — лише як додаткові, а окремі — виступати в якості як основних, так і додаткових. Безпосередньо в ст. 23 дається класифікація звичайних покарань за порядком (способом) їх застосування: основні, додаткові й так звані змішані. До основних покарань з числа вказаних у частинах 1, 2 ст. 23 належать: позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадська догана, а щодо військовослужбовців строкової служби — направлення в дисциплінарний батальйон. Смертна кара як виняткова міра покарання передбачена ст. 24. Усі ці покарання можуть призначатися вироком суду як самостійні. Так, відповідно до ч. 1 ст. 206 хуліганство карається позбавленням волі на строк до одного року або виправними роботами на той же строк, або штрафом від тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати.

У даному разі всі три альтернативні міри покарання (позбавлення волі, виправні роботи та штраф) названі в якості основних. Право суду, враховуючи конкретні обставини справи, обрати одну з названих трьох основних альтернативних мір покарання. 310 До числа додаткових покарань, відповідно до ч. З ст. 23, належать конфіскація майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу, а також позбавлення батьківських прав. Ці міри покарання не можуть застосовуватися самостійно, вони застосовуються лише в якості додаткових до основних. Так, відповідно до ч. З ст. 81, крадіжка державного або колективного майна з проникненням у приміщення чи інше сховище карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з конфіскацією майна або без конфіскації. У даному разі конфіскація майна є факультативною додатковою мірою покарання до позбавлення волі як основного покарання. На відміну від основних, додаткові міри покарання в санкціях окремих статей Особливої частини КК можуть вказуватися не лише як окремі (в тому числі альтернативні), а й у сукупності, тобто як такі, що застосовуються одночасно. Так, кваліфікований вид обману покупців, відповідно до ч. 2 ст. 155, карається позбавленням волі на строк до шести років з конфіскацією майна і з позбавленням права займати певні посади в торговельних підприємствах і підприємствах громадського харчування на строк до п'яти років. У даному випадку до основного покарання у вигляді позбавлення волі суд одночасно має обов'язково (якщо не застосовується ст. 44 КК) застосувати дві додаткові міри покарання (конфіскацію майна та позбавлення права займати певні посади). Такі додаткові міри покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу, а також позбавлення батьківських прав, не вказуються у санкціях статей Особливої частини КК, а застосовуються за наявності умов, передбачених статтями 37 та 38, що присвячені регламентації цих видів покарання. Так звані змішані міри покарання, тобто ті, які можуть застосовуватися не тільки як основні, але й як додаткові, — це позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, а також штраф (ч.

4 ст. 23). Застосування такого "змішаного" покарання, як позбавлення права займати певні посади або займатися певною Діяльністю, може мати місце як тоді, коли воно вказане в санкції конкретної статті Особливої частини КК (наприклад' в ч. 1 ст. 155, де воно названо як альтернативне овне покарання), так і за відсутності такої вказівки, е за наявності умов, вказаних у ст. 31, — коли за рактером вчинених винним злочинів по посаді або при 311 Позбавлення волі як вид покарання передбачене в кримінальному законодавстві за вчинення злочинів, які становлять підвищену суспільну небезпеку. Правовий статус осіб, підданих судовим вироком позбавленню волі (ув'язнених), характеризується тим, що вони позбавляються права вільного пересування, обмежуються у праві розпоряджатися своїм часом, у спілкуванні з рідними та знайомими, у виборі виду трудової діяльності і водночас жорсткою регламентацією часу їх роботи і відпочинку. Цей вид покарання характеризується виправнотрудовим впливом на засудженого, що здійснюється шляхом тримання його в режимних умовах, залучення до праці та проведення з ним виховної роботи, а за потреби — загальноосвітнім чи професійним навчанням. Варто підкреслити, що відповідно до ч. З ст. 43 Конституції України не вважається примусовою працею, використання якої заборонене, робота за вироком суду, в тому числі і під час відбування такого покарання, як позбавлення волі. Позбавлення волі як одна з найсуворіших мір покарання має застосовуватися лише тоді, коли досягнення цілей покарання, зокрема виправлення засудженого, шляхом застосування інших видів покарань неможливе. Із ЗОЇ статті Особливої частини КК, які мають санкції, позбавлення волі як вид покарання згадується в 272, тобто у 90,63% всіх статей, причому у 75 (24,9%) — як єдиний безальтернативиий вид покарання. Відповідно до ч. 1 ст. 25 КК позбавлення волі встановлюється на строк від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі злочини, за злочини, що спричинили особливо тяжкі наслідки, і для особливо небезпечних рецидивістів у передбачених КК випадках — не більше п'ятнадцяти років.

При заміні у порядку помилування смертної кари позбавленням волі воно може бути призначено і на строк понад п'ятнадцять років, але не більше двадцяти років. У ч. 2 ст. 25 спеціально підкреслено, що при призначенні покарання особі, яка не досягла до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, строк позбавлення волі не може перевищувати десяти років. Конкретні межі строку позбавлення волі вказуються в санкціях статей Особливої частини КК за конкретні види злочинів. Нижня межа санкції в нормі Особливої частини може бути не вказана. Наприклад, погроза вчинити вбивство (ст. 100) карається позбавленням волі на строк до одного року. В такому випадку мінімальним строком по314 вбавлення волі є три місяці, про що сказано в ч. 1 ст. 25. Конкретний строк позбавлення волі при засудженні винної особи визначається у вироку суду. До особливо тяжких злочинів, за вчинення яких законом передбачено позбавлення волі на строк понад десять років, належать, наприклад, такі злочини, як державна зрада (за ст. 56 особа карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна), бандитизм (за ст. 69 — позбавленням волі на строк від п'яти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна) тощо. До злочинів, що спричинили особливо тяжкі наслідки, за вчинення яких передбачена можливість призначення позбавлення волі на строк понад десять років, належать, зокрема, особливо кваліфікований вид посягання на територіальну цілісність України (ч. З ст. 62), кваліфікований вид масових безпорядків (ч. 2 ст. 71) тощо. Можливість призначення позбавлення волі строком понад десять років стосовно злочинних дій особливо небезпечних рецидивістів у статтях Особливої частини КК сформульована таким чином, що поряд із зазначеною обставиною вказано, як правило, особливо тяжкі наслідки та (або) інші обставини, які свідчать про наявність особливо тяжкого злочину. Так, зґвалтування, вчинене особливо небезпечним рецидивістом, або таке, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а так само зґвалтування малолітньої (ч.

4 ст. 117) карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років, розкрадання наркотичних засобів або психотропних речовин, вчинене особливо небезпечним рецидивістом чи шляхом розбійного нападу, а так само розкрадання наркотичних засобів або психотропних речовин в особливо великих розмірах (ч. З ст. 2292) карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна. Теорія кримінального права та судова практика виділяє так зване короткотермінове позбавлення волі, а саме, на строк до 1 року (тобто на строк від трьох місяців до одного року). Таких норм, у санкціях яких згадується позбавлення ваті терміном не більше одного року, в Особливій частині КК налічується 37, що становить близько 12,3% вВД загальної кількості статей. При альтернативності санкції, зокрема в контексті короткотермінових строків позбавлення волі, призначення саме позбавлення волі має оути судом мотивоване у вироку. 315 Тяжкість такого покарання, яким є позбавлення волі, значною мірою визначається видом виправнотрудової установи, в якій ув'язнені відбувають покарання. Сам же вид виправнотрудової установи для відбування покарання у вигляді позбавлення волі залежить, у свою чергу, як від тяжкості вчиненого злочину, так і від даних, які характеризують особу, винну у його вчиненні (стать, вік, попередня судимість, зокрема, пов'язана з відбуванням покарання у місцях позбавлення волі, особливо небезпечний рецидивіст тощо). Виправнотрудовими установами, що виконують такі покарання, як позбавлення волі, є виправнотрудові колонії, тюрми та виховнотрудові колонії. Виправнотрудові колонії поділяються на колоніїпоселення для осіб, які вчинили злочини з необережності, колоніїпоселення для осіб, які вчинили умисні злочини, колоніїпоселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, колонії загального режиму, посиленого, суворого режиму та особливого режиму (статті 12, 13 ВТК). За вироком суду таке покарання, як позбавлення волі відбувається дорослими особами чоловічої статі в одному з місць позбавлення волі таких видів: а) виправнотрудові колоніїпоселення для осіб, засуджених за необережні злочини (у них відбувають покарання особи, уперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності); б) виправнотрудові колоніїпоселення для осіб, засуджених за умисні злочини (у них відбувають покарання особи, уперше засуджені до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за злочини, не віднесені кримінальним законом до категорії тяжких; вони перелічені в абз. З ч. 4 ст. 25 КК); в) виправнотрудові колонії загального режиму (у них відбувають покарання засуджені уперше до позбавлення волі за умисні злочини, що не є тяжкими, за винятком перелічених в абз. З ч. 4 ст. 25); г) виправнотрудові колонії посиленого режиму (у них відбувають покарання засуджені уперше за тяжкі злочини, перелік яких міститься в ст. 7'); д) виправнотрудові колонії суворого режиму (у них відбувають покарання засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави, а саме ті, що передбачені статтями 56—60, 62, 63, 63', а також засуджені, які раніше відбували таке покарання, як позбавлення волі); е) виправнотрудові колонії особливого режиму (у них відбувають покарання засуджені, визнані особливо небезпечними рецидивістами, а також особи, яким смертна кара 316 замінена позбавленням волі у порядку помилування); є) тюрма. Ув'язнення в тюрмі на весь строк покарання або частину його вироком суду може бути призначене трьом категоріям осіб: особливо небезпечним рецидивістам; особам, які по досягненні вісімнадцятирічного віку вчинили особливо небезпечні злочини проти держави; особам, які по досягненні вісімнадцятирічного віку вчинили інші тяжкі злочини і засуджуються за них до позбавлення волі на строк понад п'ять років. У тюрмах відбувають покарання також особи, переведені туди з виправнотрудових колоній на строк не більше трьох років за злісне порушення вимог режиму (ст. 47 ВТК). Особам, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі і яким, відповідно до абз. 6 ч. 4 ст. 25 КК, відбування такого покарання призначається у колоніях суворого режиму, вважаються: а) ті, які раніше були засуджені до позбавлення волі та відбули покарання в тюрмі, виправнотрудовій або виховнотрудовій колонії будьякого виду; б) умовно звільнені з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці (ст. 522 КК); в) умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, якщо ці особи з підстав, зазначених у ч. 5 ст. 25' КК, були направлені для відбування такого покарання, як позбавлення волі до виправнотрудової колонії; г) засуджені до позбавлення волі, які після набрання вироком законної сили відбували це покарання в слідчому ізоляторі і були умовно звільнені для роботи на будівництві підприємств народного господарства; д) умовно засуджені до позбавлення волі, які з підстав, зазначених у частинах' 5 та б ст. 45 КК, були направлені для відбування покарання у вигляді позбавлення волі у виправнотрудову колонію; е) ті, яким відстрочка виконання вироку з підстав, зазначених у частинах 7 та 8 ст. 46' КК, була скасована, а вони направлені для відбування позбавлення волі у виправнотрудову колонію; є) жінки, яким відстрочка відбування покарання у вигляді позбавлення волі з підстав, зазначених у частинах 4 та 5 ст. 4б2 КК, була скасована, і вони направлені для відбування покарання в місцях позбавлення волі. Жінкам, що засуджуються до позбавлення волі відбування покарання у виправнотрудових колоніях призначається.а) у колоніях суворого режиму — визнаним особливо небезпечними рецидивістками, а також тим, що засуджуються за особливо небезпечні злочини проти держави 317 (у цього типу колоніях відбувають покарання також жінки, яким смертна кара замінена позбавленням волі у порядку помилування); б) у колоніяхпоселеннях для осіб, які вчинили злочини з необережності, — що засуджуються уперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності; в) у колоніяхпоселеннях для осіб, які вчинили умисні злочини, — що засуджуються уперше за умисні злочини, перелічені в абз. З ч. 4 ст. 25 КК; г) у колоніях загального режиму — іншим, що засуджуються до позбавлення волі, жінкам. Неповнолітні відбувають покарання у виховнотрудових колоніях двох типів: а) загального режиму (у них відбувають покарання неповнолітні чоловічої статі, що 'засуджуються уперше до позбавлення воді, а також неповнолітні жіночої статі); б) посиленого режиму (у них відбувають покарання неповнолітні чоловічої статі, які раніше відбували таке покарання, як позбавлення волі). Режим виправнотрудової установи є складником такого покарання, як позбавлення волі, тому закон, який посилює його, може застосовуватися лише за діяння, вчинені після набрання ним чинності. Відповідно до ч. 7 ст. 25 КК, залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного та інших обставин справи суд із зазначенням мотивів прийнятого рішення може призначити відбування позбавлення волі засудженим уперше за злочини, перелічені в абз. З ч. 4 ст. 25 КК, — у виправнотрудових колоніях загального режиму, тобто визначити тип колонії більш суворий — замість колонійпоселень двох видів — виправнотрудову колонію загального режиму; іншим засудженим до позбавлення волі, але не визнаним особливо небезпечними рецидивістами — у виправнотрудових колоніях будьякого виду, крім колоній особливого режиму і колонійпоселень, тобто визначити вид режиму більш тяжкий або більш м'який; засудженим неповнолітнім чоловічої статі — у виховнотрудових колоніях загального режиму замість колоній посиленого режиму, тобто визначити більш м'який вид режиму виховнотрудової колонії. Засуджені до позбавлення волі відбувають це покарання у виправнотрудовій установі того типу (включаючи види колонійпоселень, види режимів виправнотрудових та виховнотрудових колоній), які визначені вироком суду. Зміна призначеного засудженому типу виправнотрудової установи та виду режиму колонії може провадитися лише 318 судом за підставами і у порядку, передбаченому законодавством України, зокрема, Виправнотрудовим кодексом України (статтями 26, 46, 47). Так, засуджені, які досягли вісімнадцятирічного віку, переводяться з виховнотрудових колоній для подальшого відбування покарання у виправнотрудову колонію загального або посиленого режиму в залежності від ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, числа судимостей, особи і поведінки засудженого (ч. 1 ст. 26 ВТК). Види (типи) виправнотрудових установ, включаючи різні види режимів виправнотрудових та виховнотрудових колоній, різняться між собою умовами тримання в них засуджених до позбавлення волі, обсягом правообмежень. У різнотипності виправнотрудових установ знаходять відображення положення щодо пропорційності тяжкості злочину тяжкості покарання, роздільності тримання засуджених різної статі, врахування особливостей розвитку неповнолітніх порівняно з дорослими, необхідності уникнення негативного впливу з боку особливо небезпечних рецидивістів та інших злісних злочинців на осіб, які вперше вчинили менш значні злочини, тощо. їх урахування пов'язане з втіленням у життя принципів справедливості та індивідуалізації покарання, спрямованих на досягнення мети покарання. Виправні роботи без позбавлення волі. Виправні роботи є основним видом покарання, яке характеризується тим, що особа примусово залучається до роботи на вказаний у вироку строк з утриманням у дохід держави визначеного судом відсотка її заробітку. Каральні властивості виправних робіт виявляються в тому, що вони: а) призначаються на певний строк; б) протягом цього строку із заробітку засудженого здійснюються відрахування в дохід держави; в) змінюють у несприятливий бік правовий статус засудженого; г) породжують судимість. Виправні роботи належать до покарань, які пов'язані з виправнотрудовим впливом на засуджених, матеріальними правообмеженнями, мають строковий характер, застосовуються до працездатних злочинців. У абз. 1 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання" говориться: Увернути увагу судів на те, що виправні роботи без позбавлення волі можуть бути призначені, як правило, осо&ам, котрі вчинили менш небезпечний злочин, зайняті 319 суспільнокорисною працею і не потребують ізоляції від суспільства". Виправні роботи без позбавлення волі як міра покарання можуть бути призначені судом у випадках: а) коли така міра покарання передбачена в санкції статті Кримінального кодексу; б) призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 44); в) заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (статті 52, 53); г) заміни виправними роботами штрафу, призначеного як основне покарання, а також при злісному ухиленні засудженого від його сплати (ст. 32). У Особливій частині Кримінального кодексу України виправні роботи як міра покарання вказані в 159 статтях з ЗОЇ (52,96%), причому завжди альтернативне з іншими основними покараннями (позбавленням волі, штрафом тощо). Виправні роботи призначаються на строк від двох місяців до двох років у межах санкції статті Кримінального кодексу. При заміні інших видів покарання виправними роботами і складанні покарань строк виправних робіт також не може перевищувати двох років. Порядок обчислення строку виправних робіт визначений ст. 97 Виправнотрудового кодексу України. Із заробітку засудженого до виправних робіт здійснюються відрахування в розмірі не більше 20%. У законі мінімальний розмір відрахувань не передбачений, на практиці він не опускається нижче 5%. Порядок здійснення відрахувань із заробітку засуджених до виправних робіт регулюється ст. 102 ВТК. На осіб, які відбувають покарання у вигляді виправних робіт, поширюється ряд правообмежень. Так, час відбування виправних робіт у загальний і безперервний трудовий стаж не зараховується. Водночас за умови добросовісної роботи і зразкової поведінки у період відбування виправних робіт цей час може бути включено в загальний трудовий стаж особи, яка відбула покарання, на підставі рішення суду в порядку, передбаченому законодавством (ст. 103 ВТК). Стаття 29 КК передбачає два види виправних робіт без позбавлення волі: а) за місцем роботи засудженого; б) в інших місцях, що визначаються органами, які відають застосуванням цього виду покарання (тобто інспекціями виправних робіт органів внутрішніх справ), але в районі проживання засудженого. Під таким районом розуміються не лише межі адміністративнотериторіальної одиниці, але 320 й таке розташування місця виправних робіт, коли їх відбування не вимагає зміни місця постійного проживання засудженого. Виправні роботи за місцем роботи засудженого відбуваються, як правило, на попередній посаді, якщо до нього не застосовано як додаткову міру покарання позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю. "Суди, як правило, не повинні призначати виправні роботи з відбуванням їх за місцем роботи особам, які вчинили злочини, пов'язані з виконанням ними службових або професійних обов'язків, коли залишення винного на тій самій роботі може призвести до послаблення виховного і запобіжного впливу покарання" (абз. З п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання")'. Виправні роботи в інших місцях, що є більш тяжким видом такого покарання, призначаються особам, які на момент засудження не мають постійної роботи або яким призначено додаткове покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, а також особам, залишення яких на попередньому місці роботи є недоцільним із врахуванням конкретних обставин справи, особи винного, мотивів вчиненого ним злочину. Виправні роботи не призначаються військовослужбовцям (вони замінюються триманням таких осіб на гауптвахті строком до двох місяців — ст. 34 КК), непрацездатним (інвалідам першої і другої груп; особам, які досягли пенсійного віку; неповнолітнім до 15 років). Недоцільно призначати виправні роботи неповнолітнім до 16 років, непрацюючим жінкам, які утримують малолітніх дітей або перебувають у стані вагітності; особам, які навчаються в навчальних закладах на денній формі навчання. Особам, визнаним непрацездатними, а також особам, які стали непрацездатними після постановления вироку, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку чотири мінімальних розміри заробітної плати штрафу за один місяць виправних робіт, а за злочин, що не є корисливим, з того ж розрахунку, але на суму не більш як п'ятдесят мінімальних розмірів заробітної плати, або громадською доганою (ч. З ст. 29 КК). Правовісник. — С. 84. 11 7261 321 У разі ухилення від відбування покарання особи, засудженої до виправних робіт без позбавлення волі з відбуванням за місцем роботи, суд за поданням органу внутрішніх справ або за клопотанням громадської організації чи трудового колективу може направити цю особу для відбування покарання в інші місця, що визначаються органами, які відають застосуванням виправних робіт, але в районі проживання засудженого (ч. 1 ст. ЗО КК). Ухиленням від відбування виправних робіт вважаються такі дії засудженого, як невлаштування без поважних причин на роботу протягом 15 днів з моменту взяття на облік або з моменту залишення попередньої роботи, неявка без поважних причин протягом 15 днів після переїзду на нове місце проживання в орган, який відає застосуванням виправних робіт, вчинення протягом призначеного строку покарання прогулу, поява на роботі у нетверезому стані. У випадку злісного ухилення від відбування покарання особи, засудженої до виправних робіт, суд може замінити невідбутий строк виправних робіт покаранням у вигляді позбавлення волі на той же строк (ч. 2 ст. ЗО). Злісним визнається таке ухилення, яке продовжувалося або повторювалося після письмового попередження, зробленого органом, що відає виконанням виправних робіт. Злісним ухилення буде і тоді, коли засуджений зник із метою ухилення від відбування покарання. Злісним є також ухилення від відбування виправних робіт, вчинене знову після застосування до засудженого ч. 1 ст. ЗО. За змістом ч. 2 ст. ЗО, у випадку злісного ухилення від відбування виправних робіт суд може замінити невідбутий строк виправних робіт позбавленням волі на той же строк і в тому випадку, коли санкція статті КК, за якою був засуджений винний, передбачає менший строк позбавлення волі або ж взагалі не передбачає такого. Не допускається заміна позбавленням волі виправних робіт, призначених у порядку ст. 32 КК замість штрафу. При злісному ухиленні від відбування виправних робіт, призначених у порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (статті 52, 53), положення ст. ЗО КК не застосовуються. У такому випадку має ставитися питання про скасування у порядку нагляду ухвали суду, якою невідбутий строк позбавлення волі замінено виправними роботами, з мотивів її необґрунтованості. Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю. Це покарання належить до так 322 званих змішаних, оскільки може бути застосоване як основне і як додаткове. Воно має строковий характер, уособлює групу покарань, пов'язаних із позбавленням засудженої особи певних прав, може бути застосоване лише до певної групи осіб, а саме тих, вчинення злочинів якими пов'язане з використанням можливостей, зумовлених певною посадою або певною діяльністю. Позбавлення права займати певні посади полягає у звільненні засудженого на вказаний у вироку суду строк з посади, яку він займав під час вчинення злочину, і позбавленні його права займати аналогічні посади на інших підприємствах, в установах чи організаціях. Позбавлення права займатися певною діяльністю — це заборона засудженому займатися тією діяльністю, у зв'язку з якою ним було вчинено злочин. Відповідно до ч. 1 ст. 31 КК позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене судом на строк від двох до п'яти років. У санкції конкретної статті максимальний строк даного покарання нерідко конкретизується. Так, у санкції ч. 1 ст. 155, яка передбачає відповідальність за обман покупців, ним є три роки (основне покарання), а в санкції ч. 2 ст. 155 — п'ять років (додаткове покарання). Інколи позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю як обов'язкове додаткове покарання формулюється за типом абсолютно визначеної санкції: відповідно до санкцій частин 2 та 3 ст. 168, де йдеться про відповідальність за одержання хабара, це покарання має бути призначене на строк п'ять років. Зазначене покарання, будучи призначеним як додаткове до позбавлення волі, поширюється на весь час перебування засудженого в місцях позбавлення волі і, окрім того, на встановлений вироком суду строк. Строк виконання цього покарання, призначеного як основне або як додаткове до основного покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при умовному засудженні (ст. 45) чи відстрочці виконання вироку (ст. 46') особі, засудженій до позбавлення волі, якщо в останньому випадку виконання додаткового покарання не відстрочене, обчислюється з моменту набрання вироком законної сили. Строк цього покарання, аастосованого як додаткове до позбавлення волі, у випадку застосування до особи умовнодострокового звільнення або заміни покарання більш м'яким, обчислюється з моменту звільнення u з місць позбавлення волі (ст. 9 Положення 1Г 323 про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправнотрудового впливу на засуджених, затвердженого Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 червня 1984 p.)'. Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне — якщо воно передбачене як таке в санкції статті КК, а також при застосуванні ст. 44 КК, або як додаткове покарання — якщо воно передбачене як таке в санкції статті, а також тоді, коли за характером вчинених злочинів по посаді або при зайнятті певною діяльністю суд відповідно до ст. 31 КК визнає неможливим збереження за засудженим права займати певні посади або займатися певною діяльністю. В останньому випадку в резолютивній частині вироку повинно міститися посилання на ст. 31 КК. Пленум Верховного Суду України в абз. 1 п. 10 постанови від 22 грудня 1995 р. № 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання" роз'яснив судам, що "відповідно до ст. 31 КК позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як додаткове покарання лише у тих випадках, коли вчинення злочину було пов'язане з посадовим становищем підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю"2. Зазначене покарання може призначатися як додаткове і в тих випадках, коли санкція застосованої статті передбачає його як одне з основних. Скажімо, за ч. 1 ст. 155 КК суд може призначити додаткову міру покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади у підприємствах торгівлі і громадського харчування при обранні однієї з таких основних мір покарання, як виправні роботи або штраф. Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю здатне бути дійовим засобом досягнення мети спеціального запобігання злочинам. Як основна міра покарання воно назване в санкціях дев'яти статей Особливої частини КК (2,99%), як додаткова міра покарання — в 31 статті. До числа посад, що забороняються для обіймання засудженим, можуть входити платні і безоплатні, постійні й тимчасові, виборні й ті, які займають за призначенням, керівні й рядові, а до переліку діяльності, що заборо 1 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1984. — № 27. — Ст. 511. 2 Правовісник. — С. 86. 324 няється, — як службова (наприклад, лікарська), так і неслужбова (скажімо, керування особистим транспортом). Прийнявши рішення про позбавлення права займати ті чя інші посади, суд має сформулювати у вироку це так, щоб засуджений не мав права займати вказані посади в будьякій галузі господарювання (якщо певна галузь не окреслена більш конкретно в санкції кримінальноправової норми, як це має місце, наприклад, у частинах 1 та 2 ст. 155' КК, де йдеться про позбавлення права займати певні посади в підприємствах побутового обслуговування населення і комунального господарства), а також посади, однакові за характером з тими, використовуючи які він вчинив злочин (наприклад, касирів або комірників треба позбавити права займати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю; головних або старших бухгалтерів — посади, пов'язані з веденням обліку товарноматеріальних цінностей тощо). Відповідно до вказівки Пленуму Верховного Суду України "рішення про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульовано в резолютивній частині вироку з тим, щоб не виникло ніяких сумнівів при його виконанні. Якщо в санкції кримінального закону зазначено характер посад або вид діяльності (наприклад, статті 215, 2152, 2154 КК) чи названо підприємства, на яких особа може бути позбавлена права займати певні посади (статті 155, 155' КК), рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, повинно відповідати змістові цієї санкції" (абз. 2 п. 10 згаданої постанови)1. Не можна позбавляти засудженого права працювати в тій чи іншій галузі господарства без визначення судом кола посад, займати які він не вправі. Наприклад, в якості додаткової міри покарання суд не може заборонити працювати в торговельній мережі. Та обставина, що на момент постановления вироку підсудний уже не займав посади або не займався діяльністю, з якими було пов'язане вчинення злочину, не є перешкодою для застосування додаткового покарання. "Позоавлення права керувати транспортними засобами може оути призначено судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного стягнення. Разом з тим, призначити таке додатково покарання особі, яка не має права керувати Див.: Правовісник — С. 86. 325 транспортними засобами, суд не вправі" (абз. 1 п. 11 згаданої вище постанови Пленуму Верховного Суду України)'. Невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю особою, щодо якої винесено вирок, відповідно до ст. 1832 КК становить злочин проти правосуддя. Особи, засуджені до позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання, вважаються несудимими, якщо протягом року з дня його відбуття не вчинять нового злочину (чотири мінімальних розміри заробітної плати) і одержуємо число 2,83, яке показує кількість місяців виправних робіт, що підлягають відбуванню замість несплаченої суми штрафу. При визначенні розміру відрахувань із заробітку засудженого суд має взяти до уваги розмір штрафу, від сплати якого винний злісно ухиляється. Заміна штрафу виправними роботами неможлива щодо непрацездатної особи. Недопустима також заміна виправними роботами штрафу, призначеного як додаткова міра покарання. Заміна штрафу позбавленням волі і позбавлення волі штрафом не допускається (ч. 4 ст. 32 КК). Громадська догана. Вона належить до основних покарань і за своїм характером спричиняє засудженому моральні переживання. Це покарання має разовий характер і може бути застосоване у передбачених кримінальним законом випадках до будького з осіб, що засуджуються. Громадська догана як альтернативна основна міра покарання передбачена в санкціях чотирнадцяти статей Особливої частини КК (4,61%), які передбачають відповідальність за злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. 328 Громадська догана може призначатися також у порядку призначення покарання більш м'якого, ніж передбачено законом (ст. 44), при заміні виправних робіт особам, визианвм непрацездатними, а також тим, які стали непрацездатними теля постановления вироку (ч. З ст. 29), а також у порядку заміни покарання більш м яким (статті 52, 53). Громадська догана виконується судом, який постановив вирок, і полягає у публічному висловленні осуду, що міститься у вироку, під час його проголошення. Якщо вироком передбачено довести громадську догану до відома громадськості через пресу або іншим способом, копія вироку після набрання ним законної сили надсилається власнику підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу, громадським організаціям за місцем роботи, навчання чи проживання засудженого або органу преси. Вирок доводиться до відома трудового колективу на зборах, через багатотиражну і стінну пресу чи іншим способом (статті 17, 18 Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправнотрудового впливу на засуджених). Направлення військовослужбовців, які вчинили злочини, в дисциплінарний батальйон і заміна виправних робіт триманням на гауптвахті. Це передбачено як вид покарання в ст. 34 КК. Направлення в дисциплінарний батальйон належить до основних мір покарання, характеризується обмеженням волі, виправнотрудовим впливом на засуджених, має строковий характер, застосовується лише до певної" категорії осіб. Воно застосовується у мирний час військовими судами за вчинення злочинів до військовослужбовців строкової служби і прирівняних до них за відповідальністю осіб. Це покарання може бути застосоване до курсантів військових училищ, шкіл прапорщиків і мічманів та інших військовонавчальних закладів за злочини, вчинені у період навчання, якщо до зарахування на навчання вони не відслужили дійсну строкову військову службу. Воно не застосовується до військовослужбовців надстрокової служби, прапорщиків, мічманів, офіцерів, а також військовозобов'язаних, які вчинили злочини у період проходження учбових чи перевірочних зборів. "Не можуть бути направлені в дисциплінарний батальйон осо и'•якl ран1ше вибували покарання в місцях позбавлення йолі, особи, до яких поряд з покаранням за вчинений злочин застосовується примусове лікування від алкоголізму 329 або наркомани, а також особи, які за станом здоров'я не придатні до військової служби" (абз. З п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 грудня 1996 p. № 15 "Про практику направления військовослужбовців, які вчинили злочини, в дисциплінарний батальйон"). Суть цього покарання полягає в тому, що засуджений примусово направляється в особливу військову частину — дисциплінарний батальйон, де діє спеціальний внутрішній розпорядок. Порядок і умови відбування цього покарання встановлені Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 5 квітня 1994 р. № 139. Направлення в дисциплінарний батальйон має на меті виправлення і перевиховання засуджених в дусі чесного ставлення до праці та військової служби, суворого додержання ними Конституції та законів України, точного виконання Військової присяги і військових статутів, а також запобігання вчиненню нових злочинів (п. 2 Положення). Основними засобами виправлення і перевиховання засуджених є: встановлений для дисциплінарного батальйону порядок і режим відбування покарання, суспільне корисна праця, виховна робота, бойова підготовка. Направлення в дисциплінарний батальйон може бути призначене, поперше, коли воно вказане в санкції статті, за якою засуджується військовослужбовець (таких статей у КК дві — ч. 1 ст. 239 та ч. 1 ст. 244); подруге, у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, дійде висновку про доцільність застосувати до винного це покарання замість позбавлення волі на строк до трьох років. В останньому випадку суд встановлює строк позбавлення волі, а потім вказує про заміну його направленням у дисциплінарний батальйон на той самий строк. Така заміна можлива при засудженні військовослужбовця за вчинення не обов'язково військового злочину. Засудженим до направлення в дисциплінарний батальйон у передбачених законом випадках можуть призначатися додаткові покарання, в тому числі й на строк, що перевищує час відбування основного покарання. Направлення в дисциплінарний батальйон застосовується у випадках вчинення злочинів, що не становлять значної суспільної небезпеки, коли засуджених можна залишити на військовій службі і виправити в умовах спеціальної військової частини. Це може мати місце і при призначенні покарання за сукупністю злочинів. "У разі засудження 330 винного за сукупністю злочинів, за один з яких покарання передбачено у вигляді позбавлення волі, а за інший — направлення в дисциплінарний батальйон, чи за обидва — позбавлення волі, суд застосовує направлення в дисциплінарний батальйон (ст. 34 КК) лише після того, як буде визначено покарання за правилами ст. 42 КК. При цьому слід мати на увазі, що при складанні різновидних основних покарань необхідно виходити з положень, передбачених частиною 3 ст. 43 КК України" (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 грудня 1996 p. № 15) — одному дню позбавлення волі відповідає один день тримання в дисциплінарному батальйоні. До осіб, які відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, за хорошу поведінку і чесне ставлення до праці і військової служби можуть застосовуватися заходи заохочення (ст. 52); в) при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (ст. 52 КК); г) в силу акта амністії чи помилування; д) у випадку дострокового звільнення ("На засуджених, визнаних військоволікарською комісією непридатними за станом здоров'я до військової служби зі зняттям з військового обліку або непридатними до військової служби у мирний час, командир дисциплінарного батальйону вносить до суду подання про дострокове звільнення від покарання..." (п. 65 Положення); е) при зміні вироку із застосуванням умовного засудження чи відстрочки виконання вироку. Звільнені з дисциплінарного батальйону можуть направлятися для подальшого проходження дійсної військової служби. Якщо це має місце, такі особи, як правило, направляються в ті ж військові частини, де вони проходили службу до засудження (п. 60 Положення). Особи, які відбули покарання в дисциплінарному батальйоні або достроково звільнені з нього, визнаються такими, що не мають судимості (п. 2 ч. 1 ст. 55 КК). Особа, звільнена з дисциплінарного батальйону умовнодостроково, визнається такою, що не має судимості, після закінчення невідбутої частини строку покарання (абз. 2 п. 69 Положення). У випадку засудження військовослужбовця (строкової та надстрокової служби, прапорщика, мічмана, а також офіцера) за вчинення загальнокримінального злочину до виправних робіт останні замінюються триманням на гауптвахті. Максимальний строк тримання на гауптвахті — два місяці, мінімальний строк в законі не встановлений, отже, може, у принципі, складати і одну добу. Співвідношення тримання на гауптвахті з виправними роботами суд визначає окремо в кожному конкретному випадку з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного і можливості досягнення мети покарання. До строку тримання на гауптвахті зараховується строк перебування під вартою у порядку застосування запобіжного заходу. Особи, які відбули покарання у вигляді тримання на гауптвахті взамін виправних робіт, визнаються такими, що не мають судимості (п. 2 ч. 1 ст. 55 КК). Конфіскація майна. Це покарання належить до числа додаткових, пов'язане з позбавленням майнових вигід (має матеріальний характер), є разовим, може бути застосоване 332 у передбачених законом випадках до будького з числа засуджених осіб. В Особливій частиш Кримінального кодексу конфіскація майна передбачена в санкціях 62 статей (20,98%). Конфіскація майна полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого (ч. 1 ст. 35 КК). Цей вид покарання застосовується лише у випадках, коли він передбачений санкцією статті закону, за якою підсудний визнаний винним. Якщо санкція закону передбачає конфіскацію майна як факультативне додаткове покарання, суд має обговорити питання про його застосування і в разі позитивного вирішення питання мотивувати своє рішення. Якщо санкція закону передбачає обов'язкове застосування конфіскації майна як додаткового покарання, то незастосування такої міри покарання "можливе лише за наявності умов, передбачених ст. 44 КК, з обов'язковим наведенням мотивів такого пом'якшення та з посиланням на цю норму закону в резолютивній частині вироку" (абз. 4 п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 p. № 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання")'. Невиявлення у винного майна на час розгляду справи само по собі не є підставою для незастосування конфіскації майна, оскільки майно, яке підлягає конфіскації, може бути виявлене при виконанні вироку. Якщо санкція статті закону передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, то суд першої інстанції вправі застосувати її і в тому випадку, коли він у порядку реалізації положень ст. 44 КК призначає більш м'який вид основного покарання, ніж передбачено законом. Суд касаційної (наглядової) інстанції при переході за вказаними підставами до більш м'якого виду основного покарання може залишити вирок у частині призначеної засудженому конфіскації майна без змін. Конфіскація майна може бути повною або частковою. "Вирішуючи питання про застосування конфіскації майна як додаткового покарання, суди не повинні допускати формального підходу до цього питання і зобов'язані враховувати в кожному конкретному випадку суспільну небезпечність злочину, ступінь вини підсудного і дані про його 1 Правовісник. — С. 85. 333 особу. Прийнявши рішення про призначення конфіскації майна, суд зобов'язаний сформулювати його в резолютивній частині відповідно до вимог ст. 35 КК. Зокрема, у вироку має бути вказано, конфіскується все майно чи його частина. В останньому випадку у вироку треба вказати, яка саме частина майна засудженого конфіскується, або перелічити відповідні предмети" (абз. 1 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 p. № 22)'. Заміна конфіскації майна грошовою сумою, рівною його вартості, не допускається. За змістом ст. 49 КК вирок у частині конфіскації майна може виконуватися в межах строку давності виконання обвинувального вироку. У відповідності до ч. 4 ст. 35 не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні, згідно з наведеним у Додатку до КК "Переліком майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком". До таких належать жилий будинок з господарськими будівлями в сільській місцевості, якщо засуджений та його сім'я постійно в ньому проживають, певна кількість одягу, взуття, предметів домашнього вжитку, всі дитячі речі, продукти харчування, потрібні для особистого споживання засудженому, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, — на три місяці, а Для осіб, які займаються сільським господарством, — до нового врожаю тощо. У випадку включення в опис майна, що не підлягає конфіскації, суд своєю ухвалою зобов'язаний виключити його з опису і зняти арешт. Від конфіскації майна як міри кримінального покарання необхідно відрізняти: а) спеціальну конфіскацію, яка полягає у вилученні у засудженого предметів, що були засобом здійснення злочину або одержані внаслідок його вчинення; б) звернення в дохід держави безпідставного збагачення; в) відшкодування спричиненої шкоди; г) вилучення речей і цінностей, які не можуть знаходитись у цивільному обороті; д) позбавлення благ, незаконно одержаних в результаті дачі хабара; е) конфіскацію предмета як захід адміністративного стягнення; є) реквізицію; ж) безоплатне вилучення самовільно побудованого будинку (ст. 105 ЦК); з) звернення в дохід держави пайового внеску, що складається з коштів, добутих злочинним шляхом (ст. 36 ЦК). Правовісник. — С. 87. 334 Спеціальна конфіскація, що не є видом покарання, в загальній формі передбачена ст. 81 КПК, яка регламентує вирішення питання про речові докази (ст. 78 КПК). У ст. 81 КПК, зокрема, вказується, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави, а знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються. Спеціальна конфіскація безпосередньо передбачена і в ряді санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України (ст. 76 — щодо повітряного судна, частини 1 і 2 ст. 80 — щодо валютних цінностей тощо). Предмети, що належать засудженому, визнані речовими доказами, у відповідності з п. 1 ч. 1 ст. 81 КПК конфіскуються. Це має місце у випадку умисного використання їх як знарядь злочину для досягнення злочинного результату. Так, автомобіль, мотоцикл та інший транспортний засіб, належний особі, визнаній винною в розкраданні, підлягає конфіскації, якщо його використано у процесі вилучення або заволодіння майном і визнано знаряддям вчинення злочину (абз. 1 п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1987 р. № 2 "Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу")'. Під знаряддями злочину, які підлягають конфіскації, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 81 КПК, стосовно корисливих посягань на приватну власність належить розуміти такі предмети чи технічні засоби, які умисно використовувалися їх власником чи особами, у співучасті з якими він вчиняв злочин, для викрадення майна чи заволодіння ним, а також для полегшення вчинення чи приховування злочину. Зокрема, транспортні засоби можуть бути визнані знаряддями злочину не тільки тоді, коли вони використовувалися для безпосереднього вилучення майна чи заволодіння ним, але й коли без їх використання вчинення злочину було неможливим чи надто складним (транспортування членів злочинної групи до місця вчинення злочину, перевезення викраденого майна з місця вчинення злочину тощо) (п. 37 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 "Про судову ' Бюлетень... — С. 85—86. 335 практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності")'. Спеціальна конфіскація допускається і при умовному засудженні, в той час як додаткове покарання у вигляді конфіскації майна при застосуванні ст. 45 КК не може мати місця. Акт амністії, в силу якого засуджений підлягає цілковитому звільненню від покарання, поширюється і на конфіскацію майна, яке підлягає конфіскації, якщо до дня видання цього акта майно не було вилучене. Передача фінансовим органам конфіскованого на виконання вироку майна провадиться після задоволення відповідно до чинного законодавства усіх пред'явлених до засудженого вимог. При виконанні вироків, якими, крім конфіскації майна, постановлено також стягнути із засудженого суми на відшкодування заподіяної злочином шкоди, у першу чергу повинні бути стягнені ці суми, а конфіскація звертається на решту майна, якщо воно за законом може бути конфісковане. Конфіскуючи майно, держава не відповідає за борги і зобов'язання, що обтяжують майно, якщо вони виникли після того, як орган дізнання, попереднього слідства або суд вжили заходів до охорони майна без згоди органу, який вжив заходів до охорони цього майна (ч. 1 ст. 36 КК). Отже, при пред'явленні до особи, майно якої конфісковане, матеріальних претензій по боргах і зобов'язаннях з боку третіх осіб держава відповідає тільки у випадку їх виникнення до вжиття слідчими або судовими органами заходів по охороні майна (опису майна і накладання на нього арешту) або після вжиття таких заходів, однак, за згодою цих органів. Такі претензії можуть бути задоволені за рахунок конфіскаційного майна лише у випадку, коли решти майна засудженого не вистачає для задоволення претензій або коли у нього немає іншого майна, на яке може бути звернене стягнення з цією метою. За претензіями, які підлягають задоволенню за рахунок конфіскованого майна, держава відповідає лише в межах вартості цього майна за оцінкою фінансових органів. При задоволенні претензій за рахунок конфіскованого майна дотримується черговість, передбачена цивільним та цивільнопроцесуальним законодавством (статті 374, 375, 377 ЦПК). • Бюлетень... — С. 123. 336 Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу. Це покарання є додатковим, разовим, пов'язаним зі спричиненням моральних переживань і несприятливих для засудженого наслідків у вигляді втрати певних прав, звільнення зі служби або усунення з посади. Це покарання застосовується лише до певної групи осіб, які вчинили тяжкі злочини. Воно не згадується в санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу України, при його застосуванні суд має посилатися на ст. 37 КК. Частина 1 ст. 37 проголошує: "В разі засудження за тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена його за вироком суду". Виключно законами України встановлюються військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання (п. 6 ст. 92 Конституції України). У контексті положень ч. 1 ст. 37 КК ранги, чини і кваліфікаційні класи є спеціальними званнями в широкому розумінні цього поняття. Виходячи з тексту ст. 37 КК, суд може сам, за наявності для того підстав, позбавити особу будьякого військового звання, рівно як і будьякого спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, незалежно від того, ким вони були присвоєні. Рішення суду про позбавлення засудженого військового або спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу має бути викладено в резолютивній частині вироку. До особи, визнаної судом винною у скоєнні кількох злочинів, передбачених різними статтями Кримінального кодексу чи частинами або пунктами статті, додаткове покарання, передбачене ч. 1 ст. 37, має бути призначене за один або окремо за кілька тяжких злочинів, а потім за їх сукупністю. Призначення його лише за сукупністю злочинів є неприпустимим (абз. 1 п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання")'. Порядок і умови виконання зазначеного покарання встановлені у главі VI Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправнотрудового впливу на засуджених. Частина 2 ст. 37 КК містить положення: "В разі засудженням тяжкий злочин особи, яка має почесне звання Правовісник. — С. 85. 337 або відзначена державною нагородою України, суд при постановленні вироку вирішує питання про внесення подання Президентові України про позбавлення засудженого почесного звання або державної нагороди України". Суд не має права позбавити особу, яку засуджують за вчинення тяжкого злочину, державної нагороди. Встановивши, що підсудному присвоєно почесне звання або він нагороджений державними нагородами України, суд вирішує питання про внесення Президентові України подання про позбавлення його державних нагород чи почесного звання. Рішення суду про внесення такого подання має бути мотивоване у вироку. Оскільки Кримінальним кодексом України не передбачено позбавлення осіб державних нагород колишнього Союзу РСР, суд не вправі приймати таке рішення (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22)'. Таке рішення суд не вправі приймати і стосовно відзнак іноземних держав. При засудженні за тяжкий злочин особи, яка має науковий ступінь або вчене звання, суд, з огляду на характер вчиненого злочину, пов'язаність злочину з науковою або викладацькою діяльністю засудженого, міру дискредитації ним звання вченого, може інформувати про це, відповідно, Вищу атестаційну комісію при Кабінеті Міністрів України, або Міністерство освіти України, або вчену раду установи (навчального закладу), додавши до повідомлення належним чином завірену копію вироку, що набрав законної сили. Аналогічно суд може діяти при засудженні за злочин особи, що має почесне звання, присвоєне уповноваженим на те відомчим органом. Позбавлення батьківських прав. Це покарання є додатковим (п. З ч. З ст. 23 КК), характеризується невизначеним строком дії, може бути застосоване лише до певної категорії засуджених, а саме, батьків (батька або матері), коли судом встановлено зловживання ними цими правами (ч. 1 ст. 38 КК), пов'язане зі спричиненням, головним чином, моральних страждань (хоча каральна суть цього покарання характеризується також тим, що засуджений втрачає всі права, які грунтуються на факті спорідненості з дитиною, щодо якої він позбавлений прав, у тому числі права вимагати від неї в майбутньому надання утримання; він не може бути опікуном і піклувальником — ст. 140 ' Правовісник. — С. 87. 338 Кодексу про шлюб та сім'ю України), не пов'язане з виправнотрудовим впливом на засудженого. У санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу України це покарання не вказане. Пленум Верховного Суду України у постанові від 22 грудня 1995 р. № 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання" відзначив: "Судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав може бути застосоване як додаткове покарання лише у випадках, коли судом встановлено зловживання цими правами з боку винного. Оскільки в жодній санкції статей Особливої частини КК це додаткове покарання не передбачено, воно може бути призначено судом за всі ті злочини, вчинення яких було пов'язане зі зловживанням винним батьківськими правами (наприклад, це можливо при засудженні за статтями 208, 117, 121 КК), з обов'язковим посиланням у резолютивній частині вироку на ст. 38 КК. Строк цього додаткового покарання у вироку не зазначається" (п. 14)'. На відміну від позбавлення батьківських прав у порядку цивільного судочинства на підставах, вказаних у ст. 70 Кодексу про шлюб та сім'ю України (наприклад, у зв'язку з ухиленням від виконання своїх обов'язків по вихованню дітей, в тому числі відмовою без поважних причин взяти дитину з пологового будинку, шкідливим впливом на дітей аморальною поведінкою, а також тим, що батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами), позбавлення батьківських прав як міра кримінального покарання можливе лише у зв'язку з вчиненням батьками злочину. Призначивши позбавлення бать

<< | >>

↑

Источник: Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Бенювський та ін.. Кримінальне право України. Загал, частина: Підруч. для студентів юрид. вузів. 1997

Еще по теме § 1. Система покарань, її ознаки та значення:

- Кримінальне право України - Кримінальний кодекс України - Уголовное право России -